Психологія

Лектор:Оксана Анатоліївна Стовбун

Contents

• Психологія
  • Історичний розвиток психології
    • Вступ
    • Методи психології
    • Історичні напрями психології
  • Психіка
    • Розвиток психки у філогенезі
    • Розвиток в онтогенезі
      • Вікові періоди становлення психіки
    • Мозок
      • Яким чином згасає мозок людини?
  • Психічні пізнавальні процеси
    • Відчуття
      • Види відчуттів
    • Сприйняття
      • Види сприйняття
    • Пам’ять
      • Теорії пам’яті
    • Увага
    • Мислення
    • Уява
  • Емоційно-вольові пізнавальні процеси
    • Емоції
    • Компоненти емоційної сфери людини
    • Воля
  • Особистість
    • Напрями дослідження особистості
    • Темперамент і характер
    • Спрямованість особистості
  • Мотиви
    • Основні поняття
    • Основні теорії мотивації
      • Змістові теорії мотивації
      • Процесуальні теорії мотивації
  • Діяльність
    • Структура діяльності
    • Засоби діяльності
    • Види діяльності
    • Спілкування
      • Функції спілкування:
      • Внутрішня структура спілкування.
      • Інтерактивний аспект.
      • Підходи до вивчення взаємодії між людьми:
    • Перцептивна сторона спілкування.
      • Типи спілкування
    • Правила та закони спілкування
  • Психологія групи
    • Поняття про групу. Види груп
    • Рівні розвитку групи
    • Групові процеси
    • Особистість і група
      • Коло.
      • Колесо.
  • Конфлікти
    • Типи конфліктів та причини їх виникнення
    • Структура і динаміка конфліктів
    • Запобігання конфліктам та їх подолання
    • Функції конфліктів
      • Негативні функції
      • Позитивні функції
  • Термінологічний словник

---

Історичний розвиток психології

Вступ

Загальна психологія

— це наука про закономірності функціонування психіки як особливої форми життєдіяльтності. Об’єктом психології є психічна реальність.

Розвиток психології поділяють на 3 етапи:

1. Міфологічний
2. Філософський
3. Безпосередньо науковий

Методи психології

Серед методів психології виділяють дві групи:

• Пізнавальні
  • організаційні методи (порівняльний, лонгітюдний, комплексний)
  • емпіричні методи (спостереження, експеримент, різноманітні психодіагностичні методики)
  • методи обробки даних (кількісні, якісні)
• Методи активного впливу на особистість
  • методи психологічної консультації
  • методи психологічної корекції
  • методи психологічного тренінгу
  • методи терапії та реабілітації (кліничний варіант)

Основними методами психології є спостереження та експеримент.

Історичні напрями психології

Виділяють сім основних історичних напрямків філософії. Варто зазначити, що чітких меж між напрямами не існує.

Структуралізм

Структуралізм був здебільшого філософським напрямом, який вивчав структуру свідомості людини. В даному напрямі вважали, що психологія — це наука про досвід людини, який пояснювали трьома категоріями:

• образ,
• відчуття,
• почуття.

Функціоналізм

Вивчали, завдяки яким засобам та психічним функціям людна пристосовується до змінного навколишнього середовища. У даному напрямі вважали, що психологія – природнича наука, яка вивчає ментальні умови.

Біхейвіоризм

Цей напрям вивчав безпосередньо поведінку людину. У цьому напрямі була вперше зроблена типологія поведінки людини. Даний напрям став основою для психології маніпуляції.

Фрейдизм

Фрейдизм вивчає несвідомі психічні процеси. За Фрейдом психічне життя людини поділяється на

• свідоме,
• передсвідоме,
• несвідоме

”Я”

наслідує принципи тієї реальності, в якій живе людина.

”Воно”

є носієм інстинктів людини, і підпорядковується лише принципам самовдоволення.

”СуперЕго”

— носій моральних стандартів людини.

За Фрейдом, існують 3 основні захисні механізми поведінки людини:

Pегресія

— перехід на більш низький етап розвитку,

Витіснення

— викорінення певного шаблону поведінки,

Сублімація

— механізм, який усю енергію спрямовує в один соціально-прийнятний спосіб дій.

Когнітивна психологія

Досліджує залежність поведінки суб’єкта від пізнавальних процесів. Головним завданням цього напрямку було дослідження переробки інформації від моменту її потрапляння на рецепторні поверхні до отримання відповіді. В даному напрямі здебільшого вивчали інтелект, а також вперше були розроблені програми для розвитку дитячого інтелекту. Когнітивна психологія ”подарувала” такий пристрій як ”Детектор брехні”. Також даний напрям вивчає коротко- і довготривалої пам’яті.

Індивідуальна психологія

Є витоком з когнітивної психології. Вивчення окремих відомих особистостей з метою формування високопродуктивного інтелекту. При цьому наголошували, що формування інтелекту відбувається з дитинства.

Гуманістична психологія

Є актуальною сьогодні. Базується на ієрархії потреб людини (піраміда Маслоу). Базується на попередніх напрямах психології. Основним завданням гуманістичної психології є віднайдення методів запобігання деградації особистості.

Психіка

Розвиток психки у філогенезі

Розвиток психіки у філогенезі

— перeхід від нижчих її стадій до вищих, в процесі якого з’являється спільна діяльність.

В процесі філогенезу психіка проходить 3 стадії:

Eлементарна

(сенсорна) — чутливість організму до окремих біоллогічно-нейтральних подразників середовища

Перциптивна

— чутливість до предметів довкілля

Cвідомість

Характерним є те, що дії не мають прямого біологічного смислу.

Розвиток в онтогенезі

Розвиток людини в онтогенезі

— віковий розвиток людини.

Площини розвитку:

• Мозок-психіка
• Людина-суспільство
• Людина-світ

Вікові періоди становлення психіки

Пренатальний період

— Період до народження людини. Не підлягає психологічному дослідженню

Перінатальний період

—Від життя в утробі матері до народження. Досліджений Станіславом Броком

Вік немовляти

— Від народження до першого року.

Переддошкільне дитинство

— Від року до трьох.

Дошкільне дитинство

— Від трьох років до шести-семи.

Молодший шкільний вік

—Від шести-семи до 10 років

Підлітковий

— 10–15

Рання юність

— 15–17

Друга юність

— 17–21

Молодість

(Період першої дорослості) — 21–35

Друга дорослість

(Зрілість) — 35–60

Похилий вік

— 60–75

Старечий вік

— 75–90

Довгожитель

— >90

Мозок

Мозок

— електрохімічний орган, який виробляє струм.

Мозок складається з трьох систем:

1. Комплекс рептилій

   (спинний мозок, подовжений мозок, мозочок)

2. Лімбічна система

   Тут виникають емоції. Ця система дуже вразлива для психотропних та алкогольних речовин.

   • гіпофіз (гормони),
   • гіпоталамус (контролює життєві функції),
   • таламус (саме безпосередньо тут виникають емоції),
   • амігдала (відповідає за агресію),
   • кортекс (вироблення феромонів),
   • гіпокамп (відповідає за емоційну пам’ять людини)

3. Неокортекс

   Відповідає за пізнавальні здібності. До її складу входять :

   • лобова доля доля кори головного мозку (аналіз),
   • тім’яна доля головного мозку (дотикові),
   • задні долі кори головного мозку (слухові),
   • скроні

Саме мозок обирає, ким ми будемо – шульгою чи правшею.

Яким чином згасає мозок людини?

Коли людина помирає, першим зникає зір. Потім — смакові відчуття, далі — тактильні. В останню чергу зникає слух. Порядок ”вимкнення” органів чуття під час сну такий самий, як і при смерті.

Тому кажуть, що ”Сон — це маленька смерть”.

Психічні пізнавальні процеси

Відчуття

Відчуття

— це відображеня у свідомості людини окремих властивостей та якостей предметів і явищ, що безпосередньо впливають на органи почуттів. Фізіологічеою основою відчуттів є діяльність аналізаторів. Відчуття мають рефлекторних характер.

Аналізатор

— нервовий апарат, що здійснює функцію аналізу та синтезу подразника.

Аналізатор складається з трьох частин:

• Периферійний відділ (рецептор). Перетворює певний вид енергії у нервовий імпульс
• Доцентрові шляхи. Вони передають збудження
• Коркові та підкоркові проективні зони. Там відбувається переробка нервових імпульсів.

Є певні властивості відчуттів. Їх доволі багато. До властивостей відчуттів відносять:

• Адаптація — підвищення або зниження чутливості аналізатора в результаті безперервної або тривалої дії подразника

• Контраст — слабкі подразники збільшують чутливість до одночасно діючих подразників, а сильні, свою чергу, зменшують цю чутливість

• Сенсибілізація — підвищення чутливості аналізатора під впливом одночасної дії інших аналізаторів

• Послідовні образи — продовження відчуття, коли дія подразника вже давно припинена

• Пороги відчуттів Є декілька порогів відчуттів:

  • Верхній поріг — максимальна сила подразника, понад яку дане подразнення не відчувається.

  • Нижній поріг — мінімальна сила подразника, яка здатна викликати в аналізаторі нервове збудження. При цьому, чим менша величина даного порогу, тим вища чутливість аналізатора

  • Поріг розрізнення — мінімальна різниця в інтенсивності двох однорідних подразників, яку людина здатна відчути.

  • Абсолютний поріг За величину абсолютного порогу приймається значення стимулу, приблизно відповідному 50% випадків виникнення або відсутності відчуттів. (див. Табл. 1)

    Види відчуттів	Величина абсолютного порогу
    Зір	спроможність сприймати в повній темряві полум’я свічки на відстані до 27 км
    Слух	відрізнення ходу ручного годинника в повній тиші на відстані до 6 м
    Смак	відчуття присутності однієї чайної ложки цукру в розчині, що містить 8 л води
    Запах	відчуття наявності лише однієї краплі парфумів на площі \(120 м^2\)
    Дотик	відчуття руху повітря створюваного падінням крила мухи на поверхню шкіри з висоти 1 см

    Величина абсолютних порогів змінюється залежно від різноманітних умов, діяльності, стану аналізатора, чинності та тривалості подразника.

Види відчуттів

• Екстерорецептивні (зовнішні) Відображають зовнішній світ
  • Контактні
    • Дотикові
    • Смакові
    • Нюхові
  • Дистантні
    • Нюхові [1]
    • Слухові
    • Зорові
• Інтерорецептивні відчуття
  • Біль
  • Прискорення
  • Рівновага
• Пропріоцептивні відчуття (м’язово-рухові)

Є ще класифікація за ознакою характера рецептора

• фоторецепція (чутливість до світла)
• хеморецепція (чутливість до речовин)
• аудіорецепція (чутливість до звукових коливань)
• механорецепція (чутливість до механічної взаємодії)
• терморецепція (чутливість до змін температури)

Сприйняття

Сприйняття

— відображення в свідомості людини предметів і явищ в цілому, а не окремих властивостей.

До особливостей сприйняття відносять властивості та фізичні характеристики.

До фізичних характеристик відносять простір, форму, об’ємність, величину, глибину, віддаленість та перспективу

До властивостей відносять вибірковість, предметність, аперцепцію (залежність сприйняття від набутого досвіду), константність

Види сприйняття

Існує класифікація за трьома характеристиками.

1. В залежності від форми:

   • сприйняття простору,
   • сприйняття часу,
   • сприйняття руху;

2. В залежності від мети:

   • свідоме,
   • несвідоме;

3. В залежності від ступеня організованості:

   • організоване,
   • неорганізоване

   Організоване сприйняття — спостереження

Пам’ять

Пам’ять

— сукупність процесів запам’ятовування, збереження та відтворення інформації.

Наша пам’ять дає можливість розвиватися таким процесам, як уява та мислення.

Теорії пам’яті

Асоціативна теорія пам’яті.

Асоціативна теорія пам’яті розглядає залежність процесів пам’яті від характеристик матеріалу, що запам’ятовується. В основі лежить поняття асоціації або логічних зв’язків

Гештальт-психологічна теорія пам’яті.

Розглядала залежність процесів пам’яті від способів структуризації та організації матеріалів, що запам’ятовувалися

Біхейвіористична теорія пам’яті.

Процеси пам’яті подібні до закономірностей утворення рухових навичок. Пам’ять розглядалася як елемент досвіду людини.

Когнітивна теорія пам’яті.

Згідно когнітивної теорії, пам’ять розглядалася як структура, призначена для обробки інформації. Дана структура складалася з різних блоків, що відповідають за розпізнавання інформації.

Діяльнісна теорія пам’яті

Діяльнісна теорія пам’яті розглядала залежність процесів пам’яті від характеру діяльності людини. Діяльнісна теорія пам’яті не відкидає усі попередні теорії.

В пам’яті є певні процеси — мнемічні процеси. До мнемічних процесв відносять

• запам’ятовування
• збереження
• відтворення
• забування

При цьому запам’ятовування може бути

• мимовільним
• довільним
• механічним
• логічним

За видами пам’ять прийнято поділяти на наступні 4 види:

• Наочно образна пам’ять
• Словесно-логічна
• Емоційна пам’ять
• Рухова

Чинники продуктивності пам’яті:

• обсяг
• швидкість відтворення
• точність відтворення
• тривалість
• готовність до відтворення у будь-який момент

Увага

В психології увага визначається як вибіркова направленість свідомості людини на певні предмети чи явища. Властивостями уваги вважають:

• концентрацію
• вибірковість (звертаєм увагу на те, що дійсно цікаве)
• розподіл (к-ть предметів чи явищ, які одночасно можна утримувати в полі уваги)
• інтенсивність
• відволікаємість

Види уваги:

• свідома
• несвідома

Мислення

Мислення

— психічний процес відображення суттєвих зв’язків між предметами та явищами. При цьому мислення завжди має опосередкований характер: воно завжди спирається на досвід.

Процес мислення характеризується:

• мисленнєвими операціями, які присутні у людини (аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення, конкретизація)
• способами мислення (дедуктивний та індуктивний способи мислення)
• формами мислення До форм мислення відносять:
  1. поняття (відображення зв’язків)
  2. судження (стверджуються або заперечуються зв’язки між предметами та явищами)
  3. умовивід (вивід одного судження з іншого)
  4. аналогію
• видами мислення. Види мислення розрізняють за кількома характеристиками:
  • за формою
    • наочно-дієве
    • наочно-образне
    • абстрактно-логічне
  • за характером вирішувваних завдань
    • теоретичне
    • практичне
  • за ступенем розгорнутості
    • інтуїтивне мислення
    • дискурсивне мислення
  • за ступенем новизни та оригінальності
    • репродуктивне (відтворення за аналогією з чимось)
    • продуктивне (створення чогось нового)

Уява

Уява

— пізнавальний процес за допомогою якого створюються нові уявлення, але на основі власного досвіду. Цей процес називають процесом, що перетворює дійсності.

Види уяви:

• свідомий (пасивний)
• несвідомий
• мрія [2]

Головними характеристиками уяви як правило виділяють

• продуктивність
• осмисленість
• ориінальність

Уяву поділяють:

• За продуктивністю:
  • творча
  • репродуктивна (копіююча)
• За мірою свободи:
  • пасивна (без мети)
  • активна (у рамках певної діяльності)
• За характером образів
  • конкретна уява
  • абстрактна уява
• За діяльністю людини
  • містична уява
  • наукова уява

Емоційно-вольові пізнавальні процеси

Емоції

Почуття

— преживання людиною свого ставлення до всього, що вона робить та пізнає

Емоції

— безпосередня форма вираження почуттів

Емоції і почуття мають свої властивості. По-перше, вони мають суб’єктивний характер. По-друге, вони відображають взаємодію з середовищем. Фізіологічною основою емоцій та почуттів є робота лімбічної системи кори головного мозку та надходження адерналіну в кров.

Емоційний процес включає в себе 3 основних компоненти:

• Емоційне збудження. Визначає певні мобілізаційні зрушення у організмі.
• Знак емоції. Або позитивне, або негативне. Ми самі вирішуємо, чи дана емоція позитивна, чи негативна.
• Ступінь контролю емоції.

Емоція

— процес, що має у собі нейрофізіологічний, нервово-м’язовий та феноменологічний аспекти.

• Нейрофізіологічний — має за основу активну роботу головного мозку
• Нервово-м’язовий — міміка
• Феноменологічний — на цьому рівні проявляються наші суб’єктивні переживання

Всі емоції та почуття поділяють на

• Стенічні — ті почуття та емоції, які активізують нашу діяльність.
• Астенічні — викликають пасивність.

Як стенічні, так і астенічні емоції є однаково важливими. Існує 2 фундаментальні класифікації емоційних станів:

Класифікація в залежності від сфери явищ, що викликають емоції Згідно цієї класифікації виділяють:

• Альтруїстичні емоції. Переживання, які виникають на основі необхідності допомогои іншим людям
• Комунікативні. Ці емоційні стани виникають через необхідність спілкування
• Глоричні. Переживання за здобуття визнання
• Угнічні. Угнічні стани пов’язані з боротьбою. Вони визначаються потребами у подоланні певнмих перешкод
• Праксичні. Ці емоційні стани викликаються задоволеністю від діяльності
• Романтичні. Без коментарів.
• Гностичні. Емоції, пов’язанні з пізнаням навколишнього світу
• Естетичні. Від переживання чогось прекрасного
• Гедоністичні. Емоції, які виникають від задоволення внутрішнім і зовнішнім світом
• Акзетивні. Жадоба до накопичення. (Колекціонування)

Класифікація фундаментальних емоцій

• Інтерес-хвилювання
• Радість
• Горе-страждання
• Гнів
• Відраза
• Презирство
• Подив
• Страх [3]
• Сором
• Провина

Компоненти емоційної сфери людини

Структура емоційної сфери має 3 рівні:

1. Рівень безпредметних почуттів. Логічно, що безпредметні почуття не спрямовані на об’єкт чи суб’єкт.
2. Рівень предметних почуттів.
3. Рівень світогляду почуттів (почуття трагічног/комічного/гумору)

До компонентів емоційної сфери, як правило, відносять емоційність людини, емоційний досвід (ієрархія почуттів та емоцій), емоційний тон, ситуативні емоції.

Емоції поділяють на 3 види. До них відносять:

Настрої

— слабко виражені емоційні переживання, що відзначаються доволі великою тривалістю та слабким усвідомленням причин, що їх викликають

Афекти

— Переживання великої сили з коротким періодом протікання. Даний стан характеризується значними змінами у свідомості та втратою волльового контролю.

Пристрасті

— сильні, глибокі та стійкі переживання, з яскраво вираженою направленістю на досягнення мети.

Воля

Є багато різних визначень терміну Воля. Декілька із них наведено нижче:

Воля

— здатність свідомо керувати своєю поведінкою та мобілізовувати свої сили на досягнення мети. Тобто воля завжди має свідому цілеспрямованість, завжди пов’язана з мисленням і пов’язана з формами активності.

Воля

— свобода дії, яка в даному випадку буде обмежена законами фізики та фізіологією.

Воля

— свобода, хотіння, або бажання.

У психології воля визначається:

• через вольові якості особистості (ініціативність, самовладання, витримка, наполегливість, рішучість, цілеспрямованість)
• через довільну регуляцію поведінки
• через безпосередньо вольові дії

Найелементарнішим актом волевиявленя є потяг (хотіння чогось) Більш складним актом волевиявлення є боротьба мотивів. В класичній психології виділяють 4 стадії вольової дії:

1. виникнення потягу та встановлення мети
2. розгляд та боротьба мотивів
3. стадія вирішення
4. стадія виконання

Розрізняють два види вольових дій:

• Проста вольова дія. Характеизується відсутністю вагань у виконанні мети.
• Складна вольова дія. Характеризується появою боротьби мотивів.

Особистість

Напрями дослідження особистості

• Соціогенетичний. В ньому існує 3 теорії:

  1. теорія соціалізації. Має на меті пояснити, що при народженні людина є біологічним інивідом, а стає особистістю лише завдяки соціуму
  2. теорія научіння. Людина стає особистістю лише через засвоєння певних знань, набуття умінь та навичок
  3. теорія ролей (рольова теорія). Виходить з того, що суспільство надає людині набір стійких способів поведінки — певної ролі, яка безпосередньо впливає на характер...

  Соціогенетичний напрям намагається пояснити особливості особистості, виходячи зі структури суспільства.

• Біогенетичний напрям. Ставить в основу розвитку особистості біологічні процеси дозрівання організму.

• Психогенетичний напрям. Він поєднував у собі попередні два напрями, і на перший план висував безпосередньо психічні властивості особистості. Тут також було 3 теорії:

  1. психодинамічна теорія. Особистість пояснювалась через її емоції та позараціональні елементи свідомості
  2. когнітивна теорія. На перший план висувалися пізнавальні функції особистості
  3. персонологічна теорія. Дана теорія акцентувала увагу на розвитку особистості в цілому.

Темперамент і характер

Темперамент

— психічна властивість особистості, що характеризується динамікою протікання нервових процесів.

Темперамент був виявлений І. П. Павловим, під час спостережень за процесами збудження та гальмування. Павлов вважав, що темперамент – генотип особистості, тобто не змінюється до кінця життя. Науково було визначено і доведено 4 основні типи темпераменту:

	за силою	за врівноваженістю	за рухливістю
Сильний	сильний	врівноважений	рухливий	Cангвінік
Нестримний	сильний	неврівноважений	рухливий	Холерик
Інертний	сильний	врівноважений	малорухливий	Флегматик
Слабкий	слабкий	неврівноважений	малорухливий	Меланхолік

Варт зазначити, що у чистому вигляді якогось одного типу темпераменту не існує. Зазвичай трапляються змішані типи темпераменту.

Характер

— психічна властивість особистості, що визначає лінію поведніки людини, і відображає її ставлення до себе, до інших, до праці.

Характер формується протягом усього життя і може змінюватися. Структура та зміст характеру визначається

1. Динамікою волі
2. Специфікою прояву емоцій
3. Інтелектуальними особливостями людини

Типові риси характеру за своєю інтенсивністю можуть виявлятися індивідуально. Безпосередню крайню інтенсивність виявів рис характеру називають акцентуацією характеру Існують дві класифікації акцентуації характеру:

1. Класифікація Карла-Леонда.

   Згідно цієї класифікації акцентуації характеру поділили за трьома складовими, а саме:

   1. за особливостями темпераменту:
      • гіпертивна акцентуація (гіпертивність — наш оптимізм)
      • дистимічний тип акцентуації (схильний до песимізму)
      • афективно лабідна (взаємна компенсація рис та орієнтованість на різні еталони)
      • тривожна акцентуація
      • емотивна акцентуація
   2. cоціально зумовленими утвореннями. Тут розрізняють:
      • демонстративний тип акцентуації
      • педантичний тип акцентуації
      • застрягаючий тип акцентуації (злопам’ятність)
      • збудливий тип акцентуації
   3. за складовими відносно-особистісного рівня
      • інтровертивний тип
      • екстравертивний тип
      • амбівертний тип

   Ця класифікація була першою в часі і узагалі в науці

2. Класифікація Личко. Тут виділяють:

   • Гіпертивний тип акцентуації
   • Циклоїдний тип акцентуації (схильний до різких немотивованих перепадів настрою)
   • Лабільний тип акцентуації (мінливий настрій, чутливість до знаків уваги)
   • Астено-невротична акцентуація (підвищена стомлюваність і дратівливість)
   • Сензитивний
   • Психоастенічний тип (схильність до саморефлексії і самоаналізу)
   • Шизоїдний тип (відгородженість від людей, замкненість характеру. Стабільні і стійкі інтереси)
   • Епілептоїдний (авторитарні, дуже напружені у взаємовідносинах і схильні до афективних вибухів люди)
   • Істероїдний тип акцентуації (чітко виражений егоцентризм. Схильність до суїциду)
   • Конформний тип акцентуації (люди, які намагаються думати і робити усе, як усі)

Спрямованість особистості

Спрямованість особистості

— усталена система найважливіших цільових програм, ініціативної поведінки особистості.

У психології виділяють 3 види спрямованості

1. Особиста (престижна або егоїстична)
2. Групова (суспільна)
3. Ділова (направленість на інтерес до певної справи)

В основі будь-якої спрямованості лежать потреби людини.

Мотиви

Основні поняття

Мотив

— усвідомлене спонукання людини до діяльності або поведінки.

Мотиви формуються на основі потреб і тісно з ними пов’язані. Також потреби тісно пов’язані із мотивами. Сукупність мотивів поведінки і діяльності розглядається як мотиваційна сфера особистості. Поняття мотивація в психології використовують у двох значеннях:

Мотивація

— це система факторів, що обумовлюють поведінку (цілі, інтереси, потреби, мотиви, наміри).

Мотивація

— це характеристика процесу, що підтримує поведінкову активність.

Здійснюючи однакові за формою вчинки, люди можуть керуватися різними, а іноді навіть суперечними мотивами. Розрізняють три групи мотивів:

1. прості, до яких відносять потяги, бажання, хотіння;
2. складні, до яких відносять інтереси, схильності, ідеали;
3. випадкові, до яких відносять почуття, звички й афекти.

Серед простих мотивів насамперед виділяють потяг, або неусвідомлену потребу людини. Також виділяють такі види мотивів:

Бажання

— це недостатньо сильний мотив.

Хотіння

— це активний мотив, що спонукує до дії.

Інтерес

— це спрямованість особистості на певний предмет, явище. Схильність – це спрямованість не тільки на предмет, але й на саму діяльність.

Ідеал

— це вища форма мотивації, що виражає основні напрями особистих прагнень людини

У якості мотивів можуть виступати і звички. Завдяки звичкам людина поводить себе певним чином.

У процесі розвитку особистості відбувається перетворення одних мотивів на інші чи стримування одних іншими; на базі одних мотивів формуються інші, виникають протиріччя між різними мотивами, змінюється співвідношення домінуючих і підпорядкованих мотивів. Мотиваційну сферу людини можна оцінювати за

• розвиненістю
• гнучкістю
• структурністю

Основні теорії мотивації

Основні теорії мотивації прийнято розділяти на дві групи:

• змістові
• процесуальні

Змістові теорії мотивації

Теорія Маслоу.

Прикладом змістового підходу є концепція «ієрархії мотивів» А. Маслоу. Згідно з даною концепцією всі потреби особистості підрозділяються на п’ять основних груп.

1. Фізіологічні потреби.
2. Потреби самозбереження
3. Соціальні потреби (потреби в соціальних зв’язках).
4. Потреби в шануванні
5. Потреби самоактуалізації

Ієрархія потреб Маслоу

Дуглас Мак-Грегор,

досліджуючи принципи впливу на поведінку людей, сформулював <<теорію X>> і <<теорію Y>>, що описують дві базові моделі мотивації людини.

<<Теорія X>>

— авторитарний спосіб управління з прямим регулюванням і суворим контролем. Відповідно до теорії, люди спочатку не люблять працювати, тому їх слід примушувати, контролювати, направляти, загрожувати покаранням, щоб примушувати трудитися для досягнення цілей організації. Середня людина вважає за краще, щоб їм керували, уникає відповідальності.

<<Теорія Y>>

передбачає демократичні принципи делегування повноважень, збагачення змісту роботи, поліпшення взаємин, визнання наявності складної мотивуючої сукупності психологічних потреб і очікувань.

Сам Мак-Грегор був переконаний в більшій справедливості теорії Y.

Теорія МакКлелланда.

З розвитком економічних відносин і вдосконаленням управління значна роль в теорії мотивації відводиться потребам вищих рівнів. Представником цієї теорії є Девід МакКлелланд. Згідно його твердженню структура потреб вищого рівня зводиться до прагнення трьох чинників:

• успіху
• влади
• визнання

Успіх

розцінюється як особисті досягнення в результаті активної діяльності, як готовність брати участь в ухваленні складних рішень і нести за них персональну відповідальність.

Прагнення до влади

повинне показувати вміння людини успішно працювати на різних рівнях управління в організаціях.

Прагнення до визнання

показує здатність людини бути неформальним лідером, мати свою власну думку і вміти переконувати оточуючих в її вірності.

Теорія Герцберга

з’явилася у зв’язку з необхідністю з’ясувати вплив матеріальних і нематеріальних чинників на мотивацію людини.

2[Фактори, що впливають на задоволеність в роботі]

• Гігієнічні чинники
  • Політика фірми і адміністрації
  • Умови роботи
  • Заробіток
  • Міжособові відносини
  • Ступінь безпосереднього контролю над роботою
• Мотивація
  • Успіх
  • Просування по службі
  • Визнання і схвалення результату
  • Високий ступінь відповідальності
  • Можливість творчого і ділового зростання

Перша група чинників (гігієнічні чинники) пов’язана з самовираженням особи, її внутрішніми потребами, а також з навколишнім середовищем, в якій здійснюється сама робота. Друга група чинників (мотивації) пов’язана з характером і суттю самої роботи.

Процесуальні теорії мотивації

Ще один підхід до мотивації базується на процесуальних теоріях. У даному підході йде мова про розподіл зусиль працівників і вибір певного виду поведінки для досягнення конкретних цілей.

Теорія очікувань В. Врума,

як складова науки мотивації, розглядає залежність поведінки людей від таких обставин:

• чому людина віддає перевагу
• що і скільки вона б хотіла отримати від своїх зусиль
• яких зусиль вона згодна докласти заради цього

Таким чином мотивація складається з таких складових:

• очікування того, що зусилля дадуть бажані результати
• очікування того, що результати спричинять за собою очікувану винагороду
• очікувана цінність винагороди

Теорія справедливості.

Згідно цієї теорії ефективність мотивації оцінюється працівником не по певній групі чинників, а системно з урахуванням оцінки винагород, виданих іншим працівникам, що працюють в аналогічному системному оточенні.

Теорія мотивації Л. Портера і Е. Лоулера

побудована на поєднанні елементів теорії очікувань і теорії справедливості. Суть її полягає у введенні співвідношення між винагородою і досягнутими результатами.

Діяльність

У психології є 3 основні категорії:

• Особистість
• Діяльність
• Спілкування

При аналізі діяльності зазвичай виділяють три основні аспекти:

1. Генетичний, в якому вихідною формою виступає соціальна діяльність людини, а саме: перехід внутрішньої психічної діяльності у зовнішню.
2. Структурно-функціональний. В його основі лежить принцип розкладу будови діяльності на певні складові, а саме: з точки зору мотивів, цілий, та безпосередньо дії
3. Динамічний, в основі якого лежить вивчення умов, що забезпечують стійкість цілеспрямованої свідомої діяльності.

Як правило, діяльність в психології визначають як специфічний вид активності людини, спрямований на пізнання та творче перетворення оточуючого світу. Діяльність людини має свої характеристики:

Мотив

— те, заради чого ведеться діяльність. В основі мотиву лежать потреби. Мотиви можуть бути

• матеріальними,
• соціальними,
• духовними,
• органічними,
• функціональними

Мета

— результат або продукт цієї діяльності.

Предмет

— те, з чим безпосередньо людина має справу.

Засоби

Структура діяльності

Діяльність складається з дій та операцій.

Дії

— частина діяльності, яка має цілком самостійну та усвідомлену мету. Дії складаються безпосередньо з операцій.

Операції

— спосіб здійснення дії.

Також виділяють ще нижчий рівень — рухи.

Засоби діяльності

Засобами діяльності є знання, уміння та навички. Інколи сюди відносять і звичку.

Знання

— сукупність засвоєних людиною певних відомостей. Знання на відміну від умінь, навичок та звичок є автоматизоаними.

Уміння

— елементи діяльності, які дозволяють робити що-небудь з високою якістю. Уміння зазвичай включають в себе автоматично виконувані складові, які називаються навичками, і в цілому являють собою свідомо-контрольовані частини діяльності. Уміння на відміну від навичок утворюються в результаті координації навичок. І у свою чергу уміння завжди спираються на активну інтелектуальну діяльність людини і обов’язково включають до свого складу елементи мислення.

Навички

— цілком автоматизовані інстинктивноподібні компоненти умінь, які реалізуються на рівні несвідомого контролю. Ці навички поділяються на

• початкові (коли ми самостійно щось намагаємось освоїти)
• прості (прості прийоми та дії, які не вимагають певного вольового зосередження)
• складні (засвоєні автоматизовані складні дії, що забезпечують максимальну ефективність виконуваних завдань)

Звичка

— дія або елемент поведінки, виконання якого стало потребою; це навичка, що формувалась на позитивних емоціях. Хвичка є непродуктивним елементом діяльності і, як правило, ніякої користі не несе та продуктивності не збільшує.

Розвиток і вдосконалення будь-якої діяльності можна розуміти, як перехід певних умінь, дій та операцій на рівень навичок.

Види діяльності

Людська діяльність різноманітна і багатогранна. Залежно від мети, змісту та форм розрізняють такі основні види діяльності:

• Спілкування
• Гра. Ігрова діяльність спрямована на сам процес гри і в доступній формі відтворює навчання і працю.
• Навчання. Навчальна діяльність — активна, свідома діяльність, спрямована на засвоєння знань, вироблення умінь та навичок.
• Праця. Праця — це свідома діяльність людини, спрямована на створення матеріальних та духовних благ.

Залежно від віку людині властиві всі різновиди діяльності, проте в різні періоди життя вони виявляються по-різному за метою, змістом, формою, значенням.

Спілкування

Спілкування

— взаємодія двох або більшої кількості людей, спрямована на вираження думок, налагодження взаємних стосунків та взаємних результатів.

Абрахам Маслоу вважав спілкування фундаментальною потребою, фрустрація якої негативно відображається на почутті людини.

Види спілкування:

• характеристика за наявністю чи відсутністю посередника в процесі спілкування
  • пряме (віч-на-віч)
  • опосередковане
• характеристика за характером комунікантів у просторі
  • контактне
  • дистантне (коли співрозмовники розділені часом і простором)
• характеристика за формою існування мови як такої
  • усне спілкування
  • письмове спілкування
• з точки зору позиції мовця і слухача
  • діалогічне спілкування
  • монологічне спілкування
• за кількістю осіб, щоберуть участь у спілкуванні
  • особистісне
  • масове
• з огляду ситуації спілкування та стосунків
  • приватне
  • офіційне

Функції спілкування:

1. Інформаційно-комунікативна функція (створення та передача інформації)
2. Регулятивнр-комунікативна функція (спілкування забезпечує певний вид поведінки)
3. Афективно-комунікативна функція (обмін емоціями)

Внутрішня структура спілкування.

Внутрішня структура спілкування має 3 аспекти:

1. комунікативний
2. інтерактивний
3. перцептивний

Комунікативна сторона спілкування пов’язана з виникненням специфіки обміну інформації між людьми. Засобами комунікативного процесу є мова, жести, міміка, інтонація. У комунікативному процесі завжди є учасники:

• комунікатор — той, хто говорить
• рецепієнт — той, хто приймає інформацію

Тезаурус

— словниковий запас, яким володіє людина.

Виходячи з тезаурусу існують такі комунікативні бар’єри:

• Інформаційно-дефіцитний бар’єр (від спотворення інформації до невірного викладення думок)
• Бар’єр негативної установки (коли людина спілкується, маючи певні негативні установки на тему розмови або щодо співрозмовника)
• Бар’єр контакту з іншою людиною.

Комунікаційні засоби:

1. Вербальні засоби — мова, якою володіє людина
2. Невербальні засоби
   1. Оптико-кінетичні засоби (жести, міміка)
   2. Паралінгвістичні засоби (інтонація, тембр голосу)
   3. Екстралінгвістичні засоби (крик, плач, сміх)
   4. Простір і час. Тут можна говорити про психологічну і фізичну дистанцію у спілкуванні
      • інтимна дистанція – до 0.5м
      • міжособистісна дистанція – 0.5 – 1.5 м
      • соціальна дистанція – 1.5 – 3.5м
      • публічна дистанція – від 3.5м
   5. Візуальне спілкування

Інтерактивний аспект.

Інтерактивний аспект включає в себе компоненти, що зв’язують людей певним впливом. Цей аспект базується на соціальних мотивах. До соціальних мотивів належать:

• кооперація
• конкуренція
• агресія
• індивідуалізація
• рівність
• альтруїзм

Виходячи з цього виділяють типи взаємодії між людьми:

• кооперація
  • пристосування
  • згода
  • дисоціація
• конкуренція
  • конфлікт
  • асоціація
  • оппозиція

Підходи до вивчення взаємодії між людьми:

1. Теорія взаємодії по Бейлзу.

   Теорія взаємодії за Бейлзу полягає у солідарності, знятті напруги та взаємній згоді

2. Структура взаємодії за Фройдом.

   Ефективна взаємодія обумовлюється дитячими переживаннями та які вона засвоїть форми поведінки на основі своїх вражень з дитинства.

3. Транзитний аналіз взаємодії.

   Ерік Берн запропонував аналізувати поведінку людей за їхнім его. Виділяють 3 стани его

   • Батько — має певні стереотипи, завжди тримає все під контролем.
   • Дорослий — людина свідомо має відповідати за свої вчинки
   • Дитина — капризна, хоче не знає чого, поводить себе як заманеться. Не бере відповідальність ні за що та перекладає відповідальнсть на інших.

   Усі ці стани его необхідні для людини і повинні структурно входити до взаємодії з іншими.

Перцептивна сторона спілкування.

Перцепивна сторона спілкування

— чуттєве сприйняття співрозмовника.

Тут задіяні такі механізми:

• емпатія — співчуття до іншої людини
• ідентифікація
• рефлексія — аналіз власних вчинків

Механізмом утворення емоційних відношень у спілкуванні є атракція — створення привабливого образу для нашого співбесідника. Є 3 форми прояву або ж рівні атракції:

1. симпатія
2. дружба
3. любов

Є певні стереотипи спілкування. Ці стереотипи можуть обумовлюватися ефектами сприйняття іншої людини:

• ефект-ореол — щось чули про людину і на основі того починаємо спілкування
• ефект новизни — раніше не знали про це
• ефект проекції — проекція подій з минулого на те, що відбувається зараз

Типи спілкування

Розрізняють 3 типи спілкування:

• діалог
• маніпуляція — приховання власних мотивів при схилянні людини до якоїсь дії
• імператив — примус людини до чогось, не приховуючи свої мотиви

Правила та закони спілкування

• Максима кількості — вислів повинен в собі містити не більше інформації, ніж повинно бути.
• максима якості — ”Чиста мова”
• Принцип задоволення. Для того, щоб спілкуванн було ефективним, треба
  • отримувати задоволення від спілкування,
  • щоб співрозмовник отримував задоволення
• Закон дзеркального розвитку спілкування — людина має в собі певну звичку імітувати манеру того, з ким вона розмовляє.
• Закон залежності результату спілкування від затрачених зусиль: чим більш продуманий спіч, тим ефективніше спілкування.
• Закон ритму спілкування — повинен бути певний ритм між мовчанням, слуханням та говорінням.
• Закон довіри до простих слів.
• Закони відторгнення першої думки.
• Закон притягнення критики. Потрібно бути готовим до критики.
• Закон зіпсованого телефону. Чим більше людей передає інформацію, тим деформованішою вона буде.

Слухання

— процес, який потребує уваги до співбесідника.

Рівні слухання:

1. Слухання співпереживання. Той, хто слухає, певним чином утримується від коментарів.
2. ”Слухаємо, але не чуємо” — емоційне відчуждження (як на лекціях)
3. Слухання з тимчасовим відключенням.

Існує 2 види слухання:

• активне — супроводжується відображенням інформації
  • рефлексивне — коли виробляється власне емоційне судження
  • має на меті з’ясувати певні деталі (після нього слідують уточнюючі питання)
• пасивне
  • піддакування
  • відлуння реакція (повторення останніх слів співрозмовника)
  • відлуння емоції (О! прикольно! а що саме прикольно?)
  • генералізація

Фільтри слухання

• ”я тобі не вірю”
• ”я слухаю, і намагаюся з’ясувати , чи я подобаюся тобі”
• ”я слухаю, бо хочу тобі допомогти”
• ”я слухаю, бо я знаю, про що ти говориш”
• ”я слухаю, бо я хочу порівняти, що в тебе гірше, ніж у мене”
• ”я слухаю, щоб потім розказати про тебе іншим”

Типи слухачів:

1. оцінювач
2. розтлумачувач
3. старанний слухач
4. діагност
5. заєць (людина слухає, бо боїться покарання за те, що не слухає)
6. дуже добрий слухач

Процес слухання буде ефективним, якщо дуже розвинений канал емпатії.

Види психологічного впливу у спілкуванні

Переконання

— cвідомий аргумнтований вплив на іншу людину чи групу людей, що має на меті змінити їхні судження, ставленя або рішення

Самопросування

— озвучування своєї мети та одночасне пред’явлення свідотства своєї компетентності

Навіювання

— Свідомий неаргументований вплив на людину або групу людей, що має на меті зміну стану і ставлення до будь-чого

Зараження

— передача свого ставлення певній людині. Може бути свідомим або несвідомим

Пробудження імпульсу по подібності до себе

— здатність викликати намагання бути схожим на себе

Прохання

— звернення до іншої людини по допомогу

Примус

— загроза застосування ініціатором спілкування своїх можливостей для того, щоб домогтися тієї поведінки, якої йому треба

Деструктивна критика

— промовляння певних неповажних слів (грубі нецензурні висловлюваняня) в сторону співрозмовика

Маніпуляція

— приховане змушення адресата до переживання певних станів або прийняття необхідних рішень для досягнення ініціатором своєї мети

Види протистояння впливу:

Контраргументація

— свідома аргументована відповідь, що спростовує певні доводи ініціатора спілкування

Конструктивна критика

— підкріплення фактами визначення мети засобів та дій ініціатора спілкування. Доведення їх неспіввіднесеності цілям, засобам і меті адресата спілкування

Енергетична мобілізація

— супротив усім діям і висловам, що нав’язуються ініціатором спілкування

Ухиляння

— намагання уникати будь-яких форм взаємодії з ініціатором впливу

Ігнорування

— свідомо не помічається ініціатор спілкування

Конфронтація

— відкрите та послідовне протиставляння адресатом своєї позиції та своїх умов ініціатору спілкування

Відмова

— вираз своєї незгоди виконати певне прохання або спілкуватися з ініціатором спілкування

Вид впливу	Характеристика конструктивності	Конструктивні види контрвпливу	Неконструктивні види контрвпливу
Переконання	конструктивний	контраргументація	ігнорування, примушення, маніпуляція, деструктивна критика
Самопросування	конструктивний	конструктивна критика, відмова	деструктивна критика ігнорування
Навіювання	неконструктивний (спірно)	конструктивна критика, енергетична мобілізація, ухиляння	деструктивна критика, маніпуляція, примушення, ігнорування
Зараження	спірне питання. залежить від ситуації	конструктивна критика, енергетична мобілізація, ухиляння	деструктивна критика, маніпуляція, примушення, ігнорування
Пробудження імпульсу до подібності	спірно	конструктивна критика, ухиляння	деструктивна критика, ігнорування
Прохання	конструктивний	відмова, ухиляння	деструктивна критика, ігнорування
Примушення	спірна	конфронтація	маніпуляція, деструктивна критика, ігнорування, примушення у відповідь

Деструктивна критика | неконструктивний | енергетична мобілізація, ухиляння | маніпуляція, примушення, ігнорування, деструктивна критика у відповідь Маніпуляція | неконструктивний | конструктивна критика, конфронтація | деструкивна критика, маніпуляція у відповідь

Психологія групи

Поняття про групу. Види груп

Група

— це сукупність людей, які виділяються із соціуму завдяки наявності певних ознак (спільна професія, уподобання, погляди).

Загальноприйнятою є класифікація груп за статусом:

• формальні;
• неформальні.

Формальна група

— група, що має склад, зафіксований у офіційних документах (бригада, екіпаж, відділ).

Неформальною

є група людей, що об’єднуються за уподобаннями нормами поведінки, інтересами. Типовий приклад: музичні та спортивні фани, дворові підліткові компанії.

За характером взаємодії розрізняють групи:

• контактні;
• умовні.

В контактних (реальних) групах взаємодія відбувається безпосередньо між членами групи. В умовних групах взаємодія між членами групи відбувається опосередковано (через газети, листи, виступи на радіо та телебаченні).

Рівні розвитку групи

За рівнем розвитку розрізняються такі групи:

• дифузні;
• асоціації;
• корпорації;
• колективи.

Найнижча форма існування групи — дифузна. Найвища форма розвитку — колектив. В американській соціальній психології незалежно від наукової школи під дифузною розуміють групу людей, які є випадково об’єднаними на короткий проміжок часу.

Асоціація

— це група в якій відсутня діяльність яка її об’єднує, організація та управління. Ціннісні орієнтації членів асоціації проявляються в умовах групового спілкування. В залежності від соціальної спрямованості домінуючих ціннісних орієнтацій асоціації розділяють на

• просоціальні
• асоціальні.

В просоціальних асоціаціях домінують позитивні цінності (спільний перегляд кінофільмів чи відвідини виступів рок-груп). До асоціальних асоціацій відносяться групи, члени яких мають негативні ціннісні орієнтації (наприклад — футбольні фанати, які завжди готові вчинити бійку із уболівальниками команди суперників). Асоціальні асоціації можуть переростати у корпорації.

Корпорація

— організована група, що характеризується замкнутістю структури, максимальною централізацією та авторитарністю керівництва. Як правило, корпорації протиставляють себе суспільству в цілому і окремим соціальним групам зокрема, на ґрунті захисту власних інтересів. Міжособистісні стосунки характеризуються як такі, де самоствердження одних членів корпорації відбувається за рахунок приниження почуття власної гідності їх партнерів по спілкуванню.

Колектив

— це група людей, що об’єднані загальною метою і які досягли високого рівня розвитку в ході соціально-значущої діяльності. Для колективу є притаманним високий рівень згуртованості його членів, колективістське самовизначення, високий рівень авторитетності членів цієї групи одне для одного, спільні інтереси, ціннісні орієнтації, установки та норми поведінки. Групові процеси в колективі мають кількарівневу структуру, ядром якої є спільна діяльність, що обумовлена соціально-значущою метою.

• Перший рівень структури колективу утворює ставлення його членів до змісту та цінностей колективної діяльності, які об’єднують їх в єдине ціле.
• Другий рівень структури колективу визначається міжособистісними стосунками, які є опосередковані спільною діяльністю.
• Третій рівень структури колективу складається із міжособистісних стосунків опосередкованих ціннісніми орієнтаціями, що не пов’язані із спільною діяльністю.

Цікаво, що закономірності, які діють на третьому рівні структури колективу, не завжди проявляють себе на другому і навпаки. Невипадково, фахівці із психології малих груп ввели такі поняття як інструментальна та експресивна функції групи — оскільки без введення до понятійного апарату цих змінних залишається незрозумілим, чому висновки що роблять члени групи на рівні дружніх стосунків (третій рівень) не завжди впливають на ефективність дій групи. Виявляється, що інструментальна функція групи визначає критерії успішного виконання спільної роботи (рівень кваліфікації, ставлення до роботи, до партнерів), а експресивна функція — визначає ставлення до членів групи за критерієм ”подобається-не подобається. Таким чином, член групи може позитивно оцінювати як приємну доброзичливу, з почуттям гумору людину, яку зовсім не сприймає в ролі ділового партнера. Навпаки, оцінюючи високопрофесійні характеристики колеги, член колективу буде терплячим до його суто людських якостей, при умові, що від нього залежать результати спільної роботи.

Групові процеси

Навіть високоорганізована (за результатами діяльності) група зовсім не обов’язково стає колективом. В цьому разі доцільно розглянути таке поняття як ”колективоутворення”. Цей процес переходу групи до більш високого рівня розвитку, обов’язково супроводжується низкою соціально-психологічних феноменів:

• підвищенням згуртованості та єдності колективу;
• формуванням колективістських форм поведінки та стосунків
• ототожненням себе як члена колективу;
• орієнтацією на визнані колективом досягнення, норми поведінки та спілкування

Позитивні традиції формуються в групі в разі, якщо неформальний лідер чітко, хоча, можливо, неусвідомлено виконує свої функції. Які ж це функції?

1. визначення головної мети, що стоїть перед групою та шляхи їх досягнення.

   Засвоєння та використання цієї функції — головна відмінність неформального лідера від того, хто безпідставно претендує на його статус.

2. точна оцінка членів колективу та їх можливостей.

   Справжній лідер добре розуміється на людях і підбирає членам групи посильні для них доручення. Якщо це можливо, то ці доручення значною мірою можуть відповідати уподобанням та інтересам виконавців. При невиконанні доручення завжди підшукуються зовнішні причини невдачі й ніколи не визнається власна відповідальність. Таким чином, неформальний лідер має чітко знати межі можливостей членів групи й розподіляти роботу у відповідності з їх реальними здібностями.

3. створення психологічної безпеки для членів групи.

   Це означає, що неформальний лідер ніколи, чи майже ніколи, прямо не критикує невдалі дії членів групи. Критика не ображає почуття власної гідності виконавця й до того ж, в нього формується думка що дійсно і він сам знав як треба вірно зробити, просто ще не встиг довести справу до кінця. Тому виконавець не боїться помилитися, оскільки розраховує на підтримку лідера. Як що ж, ця функція у неформального лідера не розвинута то він може самоутверджуватись за рахунок критики дій членів групи, відшукуючи недоліки та упущення в їх роботі. В термінах психології маніпулювання така роль називається ”Суддя- оцінник”, коли на підлеглих постійно тиснуть загрозою низької оцінки виконаної ними роботи. При цьому члени групи піддаються тискові маніпулятора й намагаються зайвий раз не псувати з ним стосунки, що негативно відбивається на ефективності роботи групи.

4. активізація діяльності всіх членів групи.

   В цьому разі, неформальний лідер прагне допомогти самоствердитись членам своєї групи. Завдяки підтримці лідера члени колективу реалізуються як особистості в спільній діяльності. Він допомагає кожному ”розкритися”, посилити ті риси особистості, які до цього моменту перебували в неявному стані. Цілком можливо, що саме завдяки високому рівню вимог з боку лідера, які були ”занурені” в атмосферу доброзичливості та активності, індивід досягає таких результатів в діяльності, які перетворюють його вже в зовсім іншу особистість, оскільки відчуття успіху стимулює людину на подальшу самореалізацію в цій діяльності.

Для того, щоб особистість неформального лідера була цікавою для членів групи, він має виступати носієм тих морально-етичних норм, на які вони зорієнтовані. Таким чином, на перший план виходить таке психологічне поняття як референтність. Це поняття ввів в науку американський психолог Г.Хаймен, який стверджував, що судження людей про себе багато в чому залежать від того, з якою групою вони себе співвідносять. Звідси, референтність розуміється як особлива якість особистості, що визначається мірою її значущості для іншої людини чи групи людей. Хоча референтність як ознака людини чи групи завжди існує лише в чиїйсь уяві (оскільки людина — носій референтності може й не бути такою для сторонніх для неї осіб), в ній зафіксована міра значущості даної людини чи групи в очах тієї чи іншої особи.

Специфіка референтності полягає в тому, що спрямованість індивіда на значущий для нього об’єкт реалізується з урахуванням того, як на це зреагують авторитетні для нього члени малої групи. Приклад: якщо пропозицію прогуляти лекцію висуває студент, який має середній статус в групі, то він завжди намагається врахувати позицію референтної особи чи навіть референтної групи.

Референтна група

— реальна або умовна група, з якою група співвідносить свої дії як з еталоном і на норми, цінності та оцінки якої вона орієнтується у своїй поведінці та самооцінці. Як правило, референтна група виконує дві функції:

1. Нормативну

   Нормативна функція проявляється як джерело норм поведінки, соціальних установок та ціннісних орієнтацій індивіда. Ця функція відповідає на питання: ”Що і як треба робити, щоб референтна група оцінила ваші вчинки позитивно.”

2. Порівняльну

   Порівняльна ж функція виступає в ролі еталона за допомогою якого людина може оцінити себе та інших. Кажучи інакше, ця функція референтної групи відповідає на питання: ”Як ви виглядаєте у порівнянні з членами референтної групи.”

Отже людина звикає оцінювати власну поведінку з точки зору того, наскільки це буде сприйнято авторитетною для неї групою. Референтні групи можна поділити на ”позитивні” та ”негативні”. До ”позитивних” референтних груп відносяться ті групи членом яких людина хотіла би бути. До ”негативних” груп належать ті з них, з якими людина прагне уникнути будь якої схожості із членами цих груп.

Під час будь-якого контакту треба врахувати можливість того, що референтні, для одного індивіда групи, мають протилежне значення для іншого. Це характерне протиріччя обумовлене наявністю в будь-якій малій групі взаємодії двох тенденцій групової активності:

інтеграція

— це тенденція, що спрямована на зміцнення психологічної єдності членів групи, стабілізацію та впорядкування міжособистісних стосунків. Ця тенденція є головною умовою збереження єдності групи у відповідності з певними нормами поведінки для тих, хто в неї входить.

диференціація

проявляється в певній спеціалізації та виділенні пріоритетних ділових та емоційних стосунків в малій групі. Члени малої групи неусвідомлено присвоюють певні рейтинги своїм колегам. З ким з них вони будуть спілкуватися частіше і з яких питань, а з ким — лише вимушено.

Диференціація є стимулом для розвитку групи, але в той же час, занадто посилившись, може призвести до порушення дружних стосунків, що були притаманні членам неформальної групи. Не будьмо забувати, що неформальні групи об’єднуються за умов взаємного тяжіння індивідів один до одного. Коли ж дружні стосунки погіршуються група має багато шансів припинити своє існування. Співіснування цих протилежних тенденцій обумовлює нерівномірність процесу розвитку групи, що передбачає можливість ”сходження” групи на біль високий рівень розвитку і, в той же час, містить в собі можливість деградації групи.

Особистість і група

Одним з найважливіших показників, які характеризують групу є ступінь її згуртованості. Згуртованість показує ступінь прихильності до групи її членів. Як конкретні показники згуртованості розглядаються:

• рівень взаємної симпатії — чим більша кількість членів групи подобається одне одному, тим більше її згуртованість;
• чим більша кількість людей, які задоволені своїм перебуванням в групі — тим вищий ступінь її притягнення.

Останній показник є підсумковим тих сил які утримують людину в групі. Група влаштовує людину до того часу поки вигода від перебування в групі значно перевищує незручності, які з цим пов’язані. З цієї точки зору, сили згуртованості визначаються порівнянням привабливості власної групи відносно інших. Тому критика члена цієї групи з боку тих, хто до неї не належить, немає серйозного значення для його позиції. Лише в разі, коли людину перестає влаштовувати власний статус перебування в цій групі, вона робить висновок про необхідність покинути це угрупування.

Як правило, проблема виходу із групи постає перед людиною відразу, якщо не справдились її очікування відносно того, що вона отримає перебуваючи в складі групи

Очікування

— різновид неформального кодексу поведінки, яким мають керуватися члени малої групи. Розрізняють два боки експектації:

1. право очікувати від партнерів такої поведінки, яка відповідає їх рольовій позиції (лідер чи аутсайдер);
2. обов’язок поводити себе відповідно до очікувань іншихчленів групи.

Проблема неприйняття групою деяких індивідів часто буває пов’язана саме із груповими експектаціями. Група виступає в ролі певного знаряддя тиску на індивіда, змушуючи його (під загрозою ізоляції) приймати ті цінності, які є нормативними саме в цій групі. Ці проблеми розглядаються в руслі дослідження конформізму, що розуміється як схильність людини підкорятися тиску із боку групи. Це знаходить свій прояв у зміні поведінки із метою догодити позиції більшості. Розрізняють зовнішню та внутрішню конформність.

Зовнішня конформність

— демонстративне прийняття точки зору групи з метою заслужити її схвальну оцінку, а можливо, ухилитись від негативних санкцій.

Внутрішня конформність

— дійсне перетворення своїх поглядів як результат прийняття позицій оточення, що є більш обгрунтованою та об’єктивною.

Особливим різновидом тієї ж залежності від групи є так званий нонконформізм.

Нонконформізм

— прагнення діяти всупереч позиції більшості, за будь-яку ціну відстоюючи протилежну точку зору.

Бажаючи бути яскравою непересічною особистістю, нонконформіст не помічає власної залежності від групи. Оскільки, спочатку має пролунати позиція більшості, після чого він прагне її заперечити. Таким чином, він змушений підлаштовуватись під групу.

Рівень конформності залежить від декількох змінних величин:

1. характерні особливості індивіда, що потрапив під груповий тиск: вік, стать, освіта, рівень тривожності, самооцінка. Загальна закономірність – після 20-и років рівень критичності підвищується.
2. характеристики групи, що є джерелом тиску: кількість осіб, ступінь згуртованості.
3. особливості стосунків індивіда із групою яка тисне на нього: його статус в групі, ступінь прихильності до неї, рівень залежності від неї.
4. зміст завдання: наскільки індивід орієнтується в тому чи є позиція групи об’єктивно вірною.

Слід відрізняти одностайність в групі, що виникає як результат дії механізму конформізму, від групової єдності, яка виникає завдяки спільності самостійно спрямованих поглядів. Природній для будь-якої групи процес нормалізації стосунків передбачає взаємовплив її членів та знаходження загальноприйнятого компромісу.

Розглядаючи специфіку поведінки групи під час прийняття загальногрупових рішень, дослідники виділяють дві головні стратегії: ”коло” та ”колесо”.

Коло.

Для стратегії ”коло” є характерним обговорення проблеми по колу, коли неформальний лідер діє в рівних з іншими умовах, не користуючись своїми повноваженнями. Ця стратегія є оптимальною при розробці концепції чи програми, коли треба врахувати всі можливі варіанти розвитку подій і виробити вірний алгоритм дій.

Обов’язкова умова: наявність значного часу для підготовки загальногрупового рішення яке проголошується наприкінці обговорення.

Головна вада: неможливість використання в екстремальній ситуації, коли події змушують швидко приймати рішення.

Колесо.

Для стратегії ”колесо” є характерним обговорення проблеми через неформального лідера, коли він в ролі головуючого керує обговоренням. Ця стратегія плідна працює під час розв’язання екстремальних ситуацій, які потребують швидкого прийняття конкретних рішень.

Головна вада: неможливість плідного використання при розробці стратегічної концепції, оскільки лідер позбавляє слова колег, які виступають із незнайомими йому чи незрозумілими йому рішеннями. Тому, при використанні стратегії ”колесо” в стратегічному плануванні майже завжди за основу береться точка зору однієї людини — лідера як з позитивними так і з негативними компонентами побачити які він виявився не в змозі.

Конфлікти

Типи конфліктів та причини їх виникнення

Конфлікт

— це зіткнення протилежно спрямованих, несумісних одна з одною тенденцій (потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, соціальних установок, планів тощо) у свідомості окремо взятого індивіда, в міжособистісних взаємодіях та міжособистісних стосунках індивідів чи груп людей.

Найчастіше виникають такі чотири типи конфліктів:

1. внутрішньоособистісні (інтраперсональні), які виникають на рівні однієї особистості (наприклад на рівні безпосередньо викладача або студента);
2. міжособистісні (інтерперсональні), які виникають між двома особистостями (наприклад між двома студентами);
3. внутрішньогрупові (інтрогрупові), які виникають внутрі групи, зокрема між конкретною особою і групою;
4. міжгрупові (інтергрупові), які виникають між соціальними групами, причому як в середині організації, так і за її взаємодії з оточенням (наприклад, між двома кафедрами в університеті).

Конфлікти, які розгортаються в організаціях, характеризуються об’єктивно-суб’єктивною природою виникнення: з одного боку, вони зумовлюються зовнішніми, об’єктивними факторами (соціально-політичною та економічною ситуацією в суспільстві, станом розвитку та матеріально-технічного забезпечення галузі, особливостями функціонування конкретної організації тощо), а з іншого — внутрішніми, суб’єктивними факторами (психологічними характеристиками учасників конфлікту, їхніми потребами, інтересами, мірою значущості для них конфліктної ситуації, особливостями характеру тощо).

За причинами виникнення внутрішньоособистісні, міжособистісні, внутрішньогрупові та міжгрупові конфлікти можна класифікувати у такий спосіб:

конфлікти ролей

— зіткнення різних соціальних ролей, які виконуються однією людиною або декількома людьми (групами);

конфлікти бажань

— зіткнення кількох бажань у свідомості однієї людини або зіткнення свідомостей декількох людей (груп) з приводу того самого бажання;

конфлікти норм поведінки

— зіткнення цінностей, норм поведінки, життєвого досвіду при взаємодії та спілкуванні людей (груп).

Загальні причини конфліктів	Конкретизація причин різних типів конфліктів
	Причини внутрішньо-особистісного конфлікту	Причини міжособистісного, внутрішньогрупового та міжгрупового конфліктів
Конфлікт ролей	Очікування від людини неадекватних рольових дій (з боку суспільства, конкретної організації, управлінського персоналу	Неадекватне виконання соціальних ролей учасниками спільної діяльності та управлінської взаємодії (різне ставлення до діяльності, різні цілі діяльності
Конфлікт бажань	Зіткнення різних бажань (потреб, інтересів тощо) у свідомості однієї людини, які можуть мати особистий характер або бути зв’язаними з діяльністю організації	Зіткнення свідомостей різних людей (груп) щодо якогось бажання, особистого або зв’язаного з цілями організації (розподілення обмежених ресурсів, досягнення мети в процесі конкурентної боротьби)
Конфлікт норм поведінки	Зіткнення цінностей, норм поведінки, життєвого досвіду у свідомості однієї людини	Зіткнення цінностей, норм поведінки, життєвого досвіду людей (груп) у процесі спілкування та соціальної взаємодії

Структура і динаміка конфліктів

Конфлікт містить такі основні структурні елементи:

• Сторони конфлікту (учасники конфліктної ситуації);
• Умови перебігу конфлікту (зовнішній контекст, в якому виникає і розвивається конфлікт);
• Образи конфліктної ситуації (ідеальні картини, уявлення про конфліктну ситуацію, притаманні учасникам конфлікту);
• Способи поведінки в конфлікті (конкретні дії учасників конфлікту).

Існує п’ять основних способів поведінки в конфлікті: відхід від конфлікту, боротьба, поступливість, компроміс, співробітництво. Реалізація того чи іншого способу в кожній конкретній ситуації залежить від:

• особливостей конфліктної ситуації (типу конфлікту, його змісту, кількості людей, які задіяні у конфлікті тощо);
• індивідуально-психологічних характеристик учасників конфлікту (їхніх потреб, інтересів, стилю спілкування, особливостей емоційної сфери тощо).

Основні стилі поведінки особистості в конфлікті

Потенційно кожен конфлікт, що виникає в організаціях, може проходити такі стадії розвитку:

• виникнення об’єктивної конфліктної ситуації;
• усвідомлення конфліктної ситуації;
• перехід до конфліктної поведінки;
• розв’язання конфлікту.

Але залежно від конкретних умов деякі з цих стадій можуть не розгортатися або ”випадати” з контексту конфлікту. Аналіз динаміки конфлікту передбачає також встановлення можливості трансформацій різних типів конфлікту (переходу конфлікту одного типу в конфлікт іншого типу).

Запобігання конфліктам та їх подолання

Запобігання конфліктам досягається здійсненням керівництвом організації спеціальних заходів стосовно її підрозділів (своєчасне інформування, видання спеціальних розпоряджень тощо), а також реалізації керівником кожного підрозділу власних заходів (сумісне обговорення та аналіз у групі актуальних проблем організації; врахування потреб та можливостей кожного працівника; введення спеціальної системи заохочень тощо).

Подолання конфліктів передбачає:

• виявлення та усвідомлення латентних (прихованих) конфліктів;
• обхід відкритих (реальних) конфліктів;
• фактичне розв’язання відкритих конфліктів.

Обхід відкритих конфліктів доцільний тоді, коли успішне розв’язання конфлікту є неможливим. Він сприяє виходу сторін конфлікту зі стану напруження, їх відмові від конфронтації.конфлікту може здійснюватися за допомогою таких заходів:

• ізоляції,
• обмеження можливостей,
• введення штрафних санкцій,
• зміни спрямування енергії,
• витискування, необхідності ”співіснування”.

Розв’язання відкритого конфлікту може досягатися в результаті:

• силового розв’язання конфлікту (боротьба сторін, примус з боку третьої сили);
• розв’язання конфлікту за допомогою ”вироку” (жеребкування, голосування, арбітражне рішення);
• коопераційного рішення (посередництво, досягнення компромісу в результаті ведення переговорів, спільне розв’язання сторонами проблеми на основі співробітництва).

Алгоритм, який застосовується при використанні різних коопераційних форм розв’язання конфлікту, а особливо, за спільного розв’язання сторонами проблеми на основі співробітництва (колаборації), полягає у з’ясуванні трьох важливих моментів:

• потреб (інтересів) учасників конфлікту;
• вимог учасників конфлікту, які відображають їхні інтереси;
• конкретних позицій (рішень, пропозицій) щодо задоволення вимог і відповідних їм інтересів.

Для успішного здійснення колаборативного процесу його учасники повинні дотримуватися спеціальних принципів, які відображають:

• значущість колаборативного процесу;
• важливість уміння уважно слухати один одного;
• необхідність адекватного аналізу інтересів, які реалізуються в конфлікті;
• доцільність демократичної стратегії взаємодії;
• чіткість усвідомлення конкретної мети переговорів.

Функції конфліктів

Маючи значний енергетичний потенціал, конфлікт відіграє велику роль у регуляції поведінки та діяльності людей.

Негативні функції

Виходячи з того, що конфлікт, як правило, супроводжують гострі негативні емоційні переживання, найчастіше наголошують на його негативних функціях. У галузі внутрішньо-особистісних конфліктів такий конфлікт призводить до психологічного дискомфорту особистості, її емоційної нестабільності, нервозності, невпевненості в собі, відсутності позитивної життєвої програми, перспективної лінії життя і навіть до ”ламання” особистості в цілому.

Міжособистісні та внутрігрупові конфлікти супроводжуються такими негативними виявами:

• порушують систему комунікацій та взаємостосунків між людьми;
• заважають досягненню цілей організації;
• послаблюють групову єдність;
• ставлять під загрозу інтереси конкретних учасників конфлікту;
• підривають їх авторитет і позбавляють підтримки оточення;
• призводять до безрезультатного витрачання енергії та ресурсів;
• спричиняють появу нових конфліктів;
• сприяють виникненню ворожості, насилля і жорстокості;
• акцентують увагу на необхідності досягнення ”перемоги” у конфлікті, а не на розв’язанні проблеми;
• викликають почуття незадоволення і негативний емоційний стан в учасників конфлікту тощо.

Параметри суперечливих ситуацій	Ділова суперечка	Формалізація відносин	Психологічний антагонізм
Обсяг неузгодженості	Розбіжності з окремого питання	Розбіжності з ряду питань	Зона неузгодженості невизначена, з суб’єктивною тенденцією до розширення
Ставлення до можливості змінити ситуацію, дійти згоди	Впевненість у можливості порозумітися	Відсутність впевненості у можливості порозумітися	Відсутність бажання шукати згоди
Сприйняття партнера	Психологічно доброзичливе	Психологічно дистантне	Психологічно неприязне
Обсяг спілкування	Великий	Обмежений	Мінімальний
Наявність особистого, неофіційного компонента у спілкуванні	Позитивне	Негативне	Нульове
Характер впливу на опонента	Аргументація, спроби переконати	Вплив у межах формально приписаних відносин	”Психологічна війна”
Тип взаємодії	Співпраця	Формальна взаємодія	Фактична відмова від взаємодії
Ймовірний результат ситуації	Велика ймовірність конструктивного результату	Можливий перехід в інші варіанти, результат не визначений	Велика ймовірність деструктивного результату

Міжгрупові конфлікти взагалі ставлять під загрозу стабільність певного соціального об’єднання (чи то окрема організація, чи суспільство в цілому); змінюють пріоритети певних соціальних груп; заважають впровадженню нововведень і реформ, сприяють виникненню кризових ситуацій; можуть призводити навіть до жертв і кровопролиття (соціально-політичні і військові конфлікти) тощо.

Позитивні функції

Конфлікту як психологічному феномену притаманні й позитивні (конструктивні) функції. На цей момент слід звернути особливу увагу, оскільки аналіз лише негативних функцій не вичерпує суті багатьох конфліктів.

Внутрішньоособистісний конфлікт сприяє самоаналізу особистості, самоосмисленню своїх потреб, інтересів, виокремленню найбільш пріоритетних, усвідомленню своїх взаємостосунків з людьми, самовдосконаленню особистості (на основі почуття невдоволення собою).

Міжособистісні та внутрішньогрупові конфлікти дозволяють звільнитися від негативних емоцій і діяти конструктивно. Вони сприяють осмисленню різних скарг і претензій; виявляють різні погляди на проблему; дають можливість ефективніше приймати групові рішення; сприяють впровадженню певних норм поведінки; об’єднують людей, які мають спільні погляди і інтереси; дають можливість людям висловити свої думки, сприяючи їхній самореалізації та самоствердженню тощо.

Міжгрупові конфлікти сприяють здійсненню соціально-політичних та економічних реформ, встановленню нових підходів до розв’язання певних соціальних проблем, змушують шукати нові способи взаємодії між людьми та виконання спільної діяльності.

Термінологічний словник

Структуралізм

— методологія гуманітарних наук, яка намагається аналізувати певну специфічну галузь, як складну систему взаємопов’язаних частиlineакож це філософський напрямок, що трактує явища буття, як певну структуру, частини якої пов’язані між собою і утворюють більш всеосяжну систему або структуру. Структуралізм як філософський напрям має на меті розкрити структури, які лежать в основі усіх речей.

Функціоналізм

— підхід у психології, згідно якого у психіці можна виділити окремі психічні функції, що являють собою відносно самостійні елементи. Основна ідея функціоналізму — даний психічний стан може бути визначений у термінах причинних зв’язків, які існують між психічним станом, умовами середовища, поведінкою організму.

Фрейдизм

— напрям у психології, названий на честь Зигмунда Фрейда. Згідно з Фрейдом, початком психічного життя людини є різноманітні біологічні механізми. З. Фрейд наполягав на тому, що духовний онтогенез людини скорочено повторює хід розвитку людства.

Біхейвіоризм

— напрямок психології людини і тварин. Згідно кред біхевіоризму, предметом психології є поведінка, а не свідомість. Біхевіоризм зводить поведінку людини до механічних, машиноподібних актів у відповідь на зовнішні подразники. Основним принципом біхевіоризму був принцип ”Стимул – реакція”

Когнітивна психологія

– вчення у психології, що досліджує внутрішні розумові процеси, такі як процес вирішення проблеми, пам’ять та мовні процеси. Спеціалісти із когнітивної психології досліджують те, як люди розуміють, виявляють причини та знаходять рішення проблем, займаючись розумовими процесами, що слугують сполучною ланкою між стимулом та реакцією.

Філогенез

— процес виникнення та історичного розвитку психіки та поведнки тварин, виникнення та еволюції форм свідомості.

Антропогенез

— походження і розвиток усіх видів роду Люди, розглянуті в біологічному, психічному та соціокультурному плані.

Онтогенез

— процес розвитку індивідуального організму. У психології — формування основних структур психіки індивіда протягом його дитинства.

Сенситивність

— характерологічна особливість людини, яка проявляється в підвищеній чутливості до подій, що відбуваються з нею, емоційна чутливість, емоційність.

Сензитивність

— міра чутливості до явищ дійсності, що стосується особистості. Термін використовується для позначення властивості темпераменту людини у психології. Сензитивність — порівняно стійка особливість особистості, в якій виражається тип нервової системи людини і яка відіграє свою роль у здібностях людини до різних видів діяльності.

Вікова криза

— період у житті людини, коли протягом відносно короткого часу (кілька місяців, рік) виявляються різкі й суттєві психологічні зрушення і зміни особистості, розвиток набуває бурхливого, стрімкого, кризового відтінку.

Сенсомоторика

— взаємокоординація сенсорних і моторних компонентів діяльності: отримання сенсорної інформації призводить до запуску тих чи інших рухів, а ті, в свою чергу, служать для регуляції, контролю або корекції сенсорної інформації. У якості основного сенсомоторного механізму виступає рефлекторне кільце.

Сенсибілізація

— підвищення чутливості нервових центрів під впливом дії подразника

Адаптація

— підвищення або зниження чутливості аналізатора в результаті безперервної або тривалої дії подразника.

Перцепція

— чуттєве сприйняття зовнішніх предметів людиною. За Г.-В.Лейбніцем розрізняють перцепцію як просте безпосереднє уявлення про зовнішній світ і аперцепцію — як вищу форму пізнавальної діяльності, пов’язану з самосвідомістю.

Знак емоції

— міра суб’єктивної приємності емоції. Знак емоції слугує суб’єктивним показником корисності або шкоди відповідної відповідної емоційнї ситуації.

Фрустрація

— психічний стан, що виникає у випадку реальної або уявної неможливості задовольнити ті чи інші потреби, тобто у випадку невідповідності бажань можливостям. Також фрустрація — це є своєрідний емоційний стан, характерною ознакою якого є дезорганізація свідомості та діяльності в стані безнадійності, втрати перспективи. Виділяють такі різновиди фрустрації, як агресивність, діяльність за інерцією, депресивні стани, характерними для яких є сум, невпевненість, безсилля, відчай. Фрустрація виникає у результаті конфліктів особистості з іншими, особливо в колективі, в якому людина не дістає підтримки, співчутливого ставлення. Негативна соціальна оцінка людини, яка зачіпає її особистісно — її значущі стосунки, загрожує престижу, людській гідності, — спричиняє стан фрустрації.

Емоційна сфера особистості

— багатогранне утворення, яке складається з емоцій та інших емоційних явищ, таких як: емоційний тон, емоційні властивості особистості, усталені емоційні почуття, — кожне з яких має відмінні ознаки.

Реактивність

— це особливості реакції особистості на подразники, що виявляються в темпі, силі та формі відповіді, а найяскравіше — в емоційній вразливості, і відображуються на ставленні особистості до навколишньої дійсності та до самої себе. Термін використовується для позначення властивості темпераменту людини у психології.

Пластичність

— здатність до швидкого пристосування до обставин, що змінюються. Завдяки пластичності певні сторони психічної діяльності перебудовуються або компенсуються завдяки пластичності вищої нервової діяльності.

Резистентність

— психологічний термін який Зигмунд Фройд первісно використовував щоб позначити блокування паціентом спогадів із свідомої пам’яті під час психоаналізу та загалом протягом психотерапії. Пізніше ця первісна концепція Фрейда була розширена в сучасне поняття психологічного опору. У психіатрії — опір організму людини до лікування психічного захворювання психотропними лікарськими засобами (антидепресантами, нейролептиками, транквілізаторами).

Психологічний опір

— явище яке досить часто зустрічається в психологічній клінічній практиці, при якому пацієнт прямо чи опосередковано противиться зміні своєї поведінки або відмовляється обговорювати, згадувати, або думати про очевидно клінічно значущі переживання.

Ригідність

— складність або нездатність перебудовуватися при виконанні завдань, якщо цього потребують обставини. У пізнавальній діяльності ригідність виявляється в повільній зміні уявлень при зміні умов життя, діяльності; в емоційному житті — у закляклості, млявості, нерухливості почуттів; у поведінці — у негнучкості, інертності мотивів поведінки та морально- етичних вчинків при цілковитій очевидності їх недоцільності.

Атитюд

— психологічний стан схильності суб’єкта до певної активності в певній ситуації.

Інтринсивна мотивація

— процес формування мотиву на основі внутрішніх факторів (потреби, потяги, бажання).

Каузальна атрибуція

— інтерпретація необхідної суб’єкту інформації шляхом приписування партнеру по взаємодії можливих почуттів, причин і мотивів поведінки.

Мотиваційний резонанс

— відповідність напруженості і сили мотивів у суб’єктів, зайнятих спільною діяльністю; розуміння мотивів один одного.

Активність

— діяльність, яка передбачає активну взаємодію з навколишнім середовищем, в ході якого людина виступає суб’єктом, який впливає на певний об’єкт і таким чином задовольняє свої потреби.

Поведінка

— визначеним чином організована діяльність, яка здійснює зв’язок організму з навколишнім середовищем. Поведінка у людини переважно с результатом низки усвідомлюваних дій – вчинків. Поведінка — це система взаємозв’язаних дій, здійснюваних суб’єктом з метою реалізації певної функції і що вимагають його взаємодії з середовищем.

Психологічна готовність до діяльності

— це психічний стан, який характеризується мобілізацією ресурсів суб‘єкта праці на оперативне або дострокове виконання конкретної діяльності.

Кондиційне спілкування

— це обмін психічними та фізіологічними станами, тобто певний вплив на психічні стани іншого (наприклад, зіпсувати настрій партнеру).

Когнітивне спілкування

— це обмін знаннями (наприклад, у ході навчального процесу).

Атракція

— створення привабливого образу для нашого співбесідника.

Фасилітація

— організація процесу колективного розв’язання проблем у групі, який керується фасилітатором (ведучим, головуючим). Це одночасно процес та сукупність навичок, які дозволяють ефективно організовувати обговорення складної проблеми без втрат часу та за короткий термін виконати усі заплановані дії із максимальним залученням учасників процесу.

[1]	Нюхові відчуття належать як до контактних, так і до дистантних.

[2]	виділяють не завжди і не всі науковці

[3]	З цих емоцій починаються усі психологічні захворювання та проблеми