Додатки

Contents

layout: post
title: “Додаток 1”
date: 2016-09-01 08:31:01 +0300
categories: kpi_s07_politology
—
  1. Політологія – наука про сутність, форми і закономірності функціонування й розвитку політичних систем і політики, їхнє місце і роль у житті суспільства.
  2. Політологія (грец. politica – державні й суспільні справи і logos слово, поняття, вчення) – наука, об’єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством.
  3. Політологія – це система знань (наука) про політику, політичну владу, політичні відносини та політичні процеси, про організацію політичного життя суспільства

Політологія – самостійна наука. Але змістовно політологія пов’язана практично з будь-якою із соціальних наук. До таких наук відносяться філософія, теорія держави та права, політична економія, політична історія, соціологія, соціальна психологія, географія тощо.

Як усі науки, політологія має об’єкт і предмет дослідження.

Об’єктом політології є політика, політична сфера суспільства і всі процеси, що в ній відбуваються.

Предметом політології, як науки є політична сфера суспільного життя, зміст якої становлять владні відносини.

Предметом політології є феномен політичної влади, закономірності її функціонування та розвитку, її використання у суспільстві.

Предмет політології – це сукупність закономірностей функціонування і розвитку різних сторін політичної діяльності.

Предметом політології є закономірності формування й розвитку політичної влади, форми й методи її функціонування й використання в державно організованому cуспільстві

[original]

layout: post
title: “Додаток 2”
date: 2016-09-01 08:31:02 +0300
categories: kpi_s07_politology
—

Для розуміння предмета політології потрібно з’ясувати суть поняття «політика».

Слово «політика» походить від:

  • грецького «polis» (місто-держава) та його похідних:
  • «politike» (мистецтво управляти державою),
  • «polites» (громадянин),
  • «politicas» (державний діяч) та ін.

У загальному вимірі під політикою розуміється: організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання і реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб.

Мають місце різні визначення політики:

  • Низька дій, спрямованих на досягнення певних цілей
  • Результат взаємодії людей позиції щодо центрів влади
  • Розв’язання «вічних проблем» еволюції людства – управління, порядок, мир; або насильство, контроль над людьми, війни тощо.

Суб’єкти політики – це особи і соціуми, а також створені ними установи і організації, які беруть активну, свідому участь в політичному процесі.

Об’єктами політики є всі явища політичного та суспільного життя – елементи політичної, економічної, правової і культурно-духовної підсистем суспільства, а також соціуми і окремі особи, на які спрямована діяльність суб’єктів політики.

Форма політики – це її організаційна структура (держава, партії та ін., а також норми, закони, що забезпечують її стійкість, стабільність і що дозволяють регулювати політичне поводження людей.

Зміст політики виражається в її цілях і цінностях, у мотивах і механізмах прийняття політичних рішень, у проблемах, які вона вирішує.

[original]

layout: post
title: “Додаток 3”
date: 2016-09-01 08:31:03 +0300
categories: kpi_s07_politology
—

Критерії функціонування політики

  • За сферами суспільного життя:
  • Економічна
  • Соціальна
  • Культурна
  • Національна
  • Військова тощо
  • За орієнтацією:
  • Внутрішня
  • Зовнішня
  • За масштабами:
  • Міжнародна
  • Світова
  • Локальна
  • Регіональна
  • За носіями і суб’єктами:
  • Політика держави
  • Політика партії
  • Політика руху
  • Політика особи
  • За терміном дії:
  • Короткострокова
  • Середньострокова
  • Довгострокова

Основні функції політики:

  • Задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верст суспільства
  • Раціоналізація конфліктів і протиріч, спрямування їх у русло цивілізованого діалогу громадян і держави
  • Примус в інтересах окремих верст населення або суспільства загалом
  • Інтеграція різних верств населення шляхом підпорядкування їхніх інтересів інтересам усього суспільства
  • Соціалізація особистості (залучення її до складного світу суспільних відносин)
  • Забезпечення послідовності та інноваційності (оновленості) соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої людини

Засади демократичної політики:

  • Оптимальне поєднання класового і загальнолюдського, універсального й національного
  • Гуманістична спрямованість, подолання технократизму, насильства, злочинності
  • Демократизм і моральність у здійсненні політики
  • Громадянськість і патріотизм
  • Дотримання прав і свобод усіх членів суспільства

[original]

layout: post
title: “Додаток 4”
date: 2016-09-15 08:31:01 +0300
categories: kpi_s07_politology
—

Політична влада

  • Владні відносини об’єктивно властиві громадському життю.
  • Владні відносини необхідні для підтримки цілісності та єдності суспільства, для організації суспільного виробництва.

Політична влада включає:

  • Державну владу (центральна у політичній владі)
  • Владу органів місцевого самоврядування
  • Владу партій і груп тиску
  • Владу політичних лідерів
  • Владу засобів масової інформації

Методологічні підходи до вивчення влади

У політології існує кілька напрямків наукової думки, що представляють різні методологічні підходи до вивчення влади, її сутності, природи і т.д.

Основні з них:

  • Телеологічний, що характеризує владу як стійку здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів за допомогою інших людей
  • Біхевіористський, що розглядає владу як особливий тип поведінки, при якому одні люди командують, - а інші - підкоряються (англійське слово behavior у перекладі означає «поведінка»); Цей підхід індивідуалізує розуміння влади, зводячи його до взаємодії реальних особистостей
  • Інструменталістський, що трактує владу як можливість використання певних засобів впливу, у тому числі насильства
  • Структурно-функціналістський що розглядає владу як властивість соціальної організації, як спосіб самоорганізації людської спільності, заснований на доцільності поділу функцій управління й виконання.
  • Раляціонстський, що розглядає владу як взаємодію індивідів, коли один індивід змінює поведінку іншого.

[original]

layout: post
title: “Додаток 5”
date: 2016-09-15 08:31:02 +0300
categories: kpi_s07_politology
—

Структура політичної влади:

1. Джерело влади

Джерело влади – владна першооснова (авторитет, сила, закон, багатство, знання, соціальний і політичний статус, харизма…)
В історичній ретроспективі змінювалися акценти щодо джерела…

2. Суб’єкти і об’єкти влади

До суб’єктів політичної влади відносять:

  • Держава та її інститути
  • Політичні партії
  • Еліти
  • Лідери
  • Народ
  • Окрема людина…

До об’єктів політичної влади відносять:

  • Окрема особа
  • Соціальна група
  • Клас
  • Суспільство…

Суб’єкти і об’єкти можуть змінюватися відносно один одного

3. Ресурси влади

Ресурси влади – це усі засоби, які використовує об’єкт з метою впливу на суб’єкт для досягнення власних цілей.

*Ресурси влади різноманітні*. Поширеною у сучасній політології є класифікація ресурсів, запропонована вченим США А.Етціоні:

  • Утилітарні – це матеріальні й інші соціальні цінності, пов’язані з інтересами людей (земля, пільги, гроші, зарплата, кар’єра, статус). 3 їхньою допомогою влада може «купувати» не тільки окремих політиків, але й цілі верстви населення. Використовуються для заохочення і покарання (збільшення або зменшення цих благ)
  • Примусові – це міри адміністративного й громадського осуду або покарання. Використовуються тоді, коли не спрацьовують інші види ресурсів (судове переслідування учасників страйку…)
  • Нормативні – це засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації й норми поведінки людини (моральний вплив)

Існують й інші класифікації ресурсів:

  • Економічні
  • Соціальні
  • Культурно-інформаційні (освіта, інформація та засоби її отримання)
  • Силові (армія, СБУ, поліція та їх техніка, в’язниці…)

[original]

layout: post
title: “Додаток 6”
date: 2016-09-15 08:31:03 +0300
categories: kpi_s07_politology
—

Легітимність та легальність політичної влади

Терміни легітимність і легальність похідні від латинського слова «закон», але зміст в ці поняття вкладається різний.

Легалізація – це закріплення у нормативно-правових актах способу організації влади, її структури, компетенції її органів, порядку формування, строків повноважень, характеру взаємозв’язку з органами місцевої влади, населенням.

Легітимність – визнання влади та її юридичних актів, її користі для суспільства; це здатність викликати віру суспільства в те, що її політичні інститути відповідають інтересам і моралі народу.

У демократичних системах рівень легітимності визначається:

  • Активністю виборців у виборах
  • Ступенем довіри до влади (умовний мандат довіри)

Вчений м. Вебер виокремив три головних типи легітимності:

  • Традиційний тип. Він заснований на прийнятті членами суспільства існуючого порядку влади і відносин як належного, що залишився в спадок від попереднього періоду розвитку (єдино можливим). Щоб утримуватися при владі керівництву важливо не робити різких кроків з реформування держави і права
  • Харизматичний тип. Харизма - це набір виняткових, приписуваних суб’єкту влади якісних здібностей. Харизматична легітимність в сучасних умовах забезпечується менталітетом суспільства, але не є довговічною (Ж. Д’Арк. О. Македонський…)
  • Раціонально-правовий тип. Визнання правомірності системи законів, дій влади (притаманна демократичним країнам; легітимність базується на довірі до влади, а не особистостей).

Найважливішими показниками рівня легітимності є:

  • Співвідношення методів переконання і примусу, застосовуваних владою
  • Ступінь ігнорування громадської думки та опозиції
  • Наявність спроб повалення влади або закликів до цього
  • Сила і частота прояву акцій громадянської непокори: страйки, ходи
  • Сукупність оціночних суджень у пресі, електронних носіях, повсякденних розмовах про діючу владу, а також про існуючі норми і порядки.

[original]

layout: post
title: “Додаток 7”
date: 2016-09-29 08:31:01 +0300
categories: kpi_s07_politology
—

Структура політичної системи

Політика являє собою достатньо стійку взаємодію її складових елементів. Ці елементи взаємозалежні, оскільки зміни у діяльності якого-небудь з них призводять до змін усієї системи.

Серед різних підходів щодо структурування політичної системи доцільно виділити наступний:

Політична система складається з підсистем, які й утворюють її цілісність, а саме:

  • Інституціональна підсистема – основний елемент політичної системи до якої відносять:
  • Державу (найважливіший інструмент реалізації суспільних інтересів. Максимально концентруючи у своїх руках владу й ресурси, вона розподіляє цінності й спонукує населення до обов’язкового виконання своїх рішень)
  • Політичні організації (партії, суспільно-політичні організації, рухи та інші)
  • Неполітичні організації (у першу чергу ЗМІ і церква)

Інститути влади й впливу виконують усякі функції на основі різних норм – політичних, правових, моральних і т. д. Вся сукупність норм, що регулюють політичні відносини, становить нормативну підсистему.

  • Нормативна підсистема – до неї відностять:
  • Політичні і правові норми (закріплюються у конституціях, законах, постановах, указах, рішеннях владних структур; уставах, програмах партій, рухів тощо)
  • Моральні норми (політичні норми знаходять своє вираження також і в існуючих політичних традиціях, обрядах і звичаях)

Політичні і правові норми регулюють політичні відносини, надаючи їм упорядкованість, визначаючи бажане й небажане, дозволене й недозволене з погляду зміцнення політичної системи. Додержуючись означених правил суб’єкти вступають у взаємодію, тобто відбувається процес налагодження відповідних комунікацій.

  • Комунікативна підсистема
  • Формується у площині відносин між індивідами, соціальними спільнотами та інститутами з приводу організації і функціонування влади
  • Характеризує відкритість влади, її здатність вступати в діалог, прагнути до згоди, редагувати на актуальні вимоги різних груп, обмінюватися інформацією з суспільством

Слід зауважити, що політичні взаємодії обумовлюються також характером культурно-релігійного середовища.

  • Культурна підсистема
  • Визначається сукупністю субкультур, політичним менталітетом, конфесіональними системами, пріоритетними цінностями і переконаннями, стереотипами політичної поведінки тощо
  • Надає загальнозначущий зміст політичним діям, відносинам різних суб’єктів, стабілізує суспільство й виступає основою взаєморозуміння й згоди

Бажані моделі суспільства, відбиті в системі культурних цінностей ідеалів, визначають сукупність способів і методів реалізації влади.

  • Функціональна підсистема – містить сукупність політичних технологій (способи і методи реалізації політичної влади), зокрема:
  • Згода
  • Авторитет
  • Примус
  • Насильство тощо

Необхідно зауважити, що всі підсистеми політичної системи зв’язані відносинами взаємозалежності. Взаємодіючі один з одним, вони забезпечують життєдіяльність політичної системи, сприяють ефективній реалізації її функцій у суспільстві.

Джерела

layout: post
title: “Додаток 8”
date: 2016-09-29 08:31:02 +0300
categories: kpi_s07_politology
—

Функції політичної системи

Політична система покликана забезпечити стабільність суспільства, його прогрес через збалансованість різних груп інтересів. Це зумовлює специфіку її функції.

У наукових колах серед різних підходів щодо визначення функцій політичної системи часто використовується класифікація сучасних американських політологів Г. Алмонда й Дж. Пауелла.

Функції політичної системи (Г. Алмонд й Дж. Пауелл)

  • Функція вираження інтересів. Політична система повинна представляти інтереси різних соціальних груп через різні організації (в протилежному випадку вони можуть знаходити інші, часто руйнівні, форми вираження своїх вимог)
  • Функція узагальнення інтересів. Розкид інтересів різних груп, індивідів досить значний. Тому й потрібно узагальнення цих інтересів, розподіл за ступенем важливості, переклад вимог на мову програм і доведення їх до влади (дану функцію здійснюють переважно політичні партії, рухи)
  • Функція вироблення правил і норм. Цю функцію виконують законодавчі органи, видаючи закони, нормативні документи
  • Функція застосування правил. Виконання цієї функції – прерогатива виконавчих органів, що реалізують приписання законодавців (МОН, МОЗ, Міністерство Оборони, Міністерство Юстиції, ОДА, тощо)
  • Функція контролю за застосуванням правил. Цю функцію здійснюють судові органи і силові структури.
  • Функція політичної комунікації. Вона припускає різні форми взаємодії й обіміну інформації між різними структурами політичної системи, лідерами й громадянами й т.д.

Джерела

layout: post
title: “Додаток 9”
date: 2016-10-13 08:31:01 +0300
categories: kpi_s07_politology
—

Форми правління як спосіб організації державної влади

Форма правління являє собою спосіб організації верховної державної влади, принципи взаємин її органів, ступінь участі населення в їхньому формуванні.

Залежно від положення глави держави (монарх, президент, парламент) розрізняють дві основні форми правління: монархію і республіку.

Монархія – форма правління, при якій влада повністю або частково зосереджена в руках одноособового глави держави – монарха (короля, царя, шаха, імператора…).

Ознаки монархії:

  • Вища влада (влада монарха) передається в спадщину
  • Здійснюється безстроково
  • Не залежить від волі виборців

Розрізняють монархію абсолютну і конституційну:

  • Абсолютна монархія – характеризується повним безправ’ям народу, відсутністю будь-яких представницьких органів, зосередженням всієї державної влади в руках монарха (Середньовіччя, у сучасних умовах: Бруней, Катар, Оман)
  • Конституційна монархія – умовно поділяється на дуалістичну і парламентську:
  • Дуалістична монархія являє собою такий різновид форми правління, при якій державна влада ділиться між монархом і парламентом. Законодавчі повноваження парламенту сильно урізані монархом, якому надається право “вето”, право призначення в нижню палату й право розпуску парламенту. Парламент не впливає на формування уряду (Йорданія, Марокко, Кувейт)
  • Парламентська форма монархії - найбільш поширена: влада монарха не поширюється на сферу законодавчої діяльності й значно обмежена в сфері управління. Провідну роль в керуванні державою грає уряд, сформований парламентом (Японія, Іспанія, Швеція, Норвегія, Великобританія)

Республіка – це форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний термін.

Ознаки республіки:

  • Виборність влади
  • Виборність на певний строк
  • Залежність влади від волі виборців.

Вони підрозділяються на президентські, парламентські й змішані (в залежності від того, хто формує уряд і кому він підконтрольний)

Президентська республіка:

  • Президент обирається незалежно від парламенту (або безпосередньо народом, або колегією вибірників)
  • Президент одночасно є главою держави й уряду. Він сам призначає уряд і керує його діяльністю
  • Президент не може розпустити парламент
  • Парламент не може винести вотум недовіри уряду. Однак парламент має можливість обмежувати дії президента й уряду за допомогою прийнятих законів

(США, Мексика, Аргентина, Бразилія, Венесуела, Уругвай та інші)

Парламентська республіка:

  • Уряд формується тільки парламентським шляхом із числа лідерів партій, що мають більшість місць у нижній палаті парламенту
  • Управління носить партійний характер; офіційно главою держави є президент, що обирається фбо парламентом, або колегією вибірників, або прямим голосуванням народу (його обов’язки зазвичай обмежуються представницькими функціями)
  • Реально очолює державу керівник уряду

(Німеччина, Швейцарія, Туреччина, Індія та інші)

Змішані (президентсько-парламентські або парламентсько-президентські) республіки:

  • Подвійна відповідальність уряду перед президентом і перед парламентом (глава держави – президент)
  • Ця форма не має таких стійких типових рис, як попередні: у різних країнах вона має суттєві відмінності.

(Франція, Фінляндія, Україна та інші)

Джерела

layout: post
title: “Додаток 10”
date: 2016-10-13 08:31:02 +0300
categories: kpi_s07_politology
—

Форми державного устрою.

Держава займає певну територію, на якій проживають її громадяни.

Форма державного устрою – це спосіб об’єднання населення на території, зв’язок громадян через політичні й територіальні утворення з державою.

Виокремлюють наступні форми державного устрою:

Унітарна держава – це проста, єдина держава, частини якої є адміністративно-територіальними одиницями й не мають ознак державного суверенітету.

Для унітарної держави є характерними ознаки:

  • Єдина конституція, норми якої застосовуються на всій території країни
  • Єдина система вищих органів державної влади
  • Єдине громадянство
  • Централізована судова система тощо

Територія такої держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (департаменти, області, райони і т.п.), які не мають політичної самостійності. (Швеція, Данія, Болгарія та інші)

Федеративна держава – це складна, союзна держава, частини якої є державними утвореннями й мають певну політичну самостійність й інші ознаки державності.

Характерні ознаки федеративної держави:

  • Єдиний соціально-економічний простір
  • Федеральна судова система
  • Єдина грошова система
  • Федеральне громадянство

Але: суб’єкти федерації часто мають власні конституції, законодавчі і виконавчі органи влади, подвійне громадянство тощо. (20 країн світу, зокрема: Австралія, Бразилія, Німеччина, Канада та інші. Федерації утворюються по територіальному (США), національному (Індія) або змішаним ознакам)

Конфедерація – союз декількох суверенних держав, що поєднуються для проведення єдиної політики в певних цілях. Наприклад, для оборони, енергетики, транспортних проблем тощо.

Характерні ознаки конфедерації:

  • Відсутній єдиний законодавчий орган
  • Відсутнє єдине громадянство
  • Всі рішення повинні затверджуватися органами влади суверенних держав членів конфедерації

(США 1776-1787 рр., Швейцарія 1815-1848 рр, окремі риси конфедерації має ЄС)

Джерела

layout: post
title: “Додаток 11”
date: 2016-10-27 08:31:01 +0300
categories: kpi_s07_politology
—

Типологія полтичного лідерства

У політології виділяють різні типи лідерства:

Типологія (залежно від ресурсів підпорядкування) німецького вченого М. Вебера спирається на «авторитет» (добровільне підпорядкування лідерові з боку народу).

Вчений виділив три типи лідерства:

  • Традиційне лідерство — право на лідерство засновано на існуючих у суспільстві традиціях (наприклад, старший син монарха після його смерті визнається монархом)
  • Раціонально-легальне лідерство — право на лідерство виникає внаслідок установлених у даному співтоваристві формальних узаконених процедур (бюрократичне лідерство: урядовець-лідер-чиновник одержує авторитет не в силу традиції або якихось особливих якостей, а як виконавець певної державної функції).
  • Харизматичне лідерство засновано на вірі в екстраординарні здатності лідера, на культі його особистості (має емоційну основу). Харизматичний авторитет не пов’язаний з нормативним порядком призначення на керуючу посаду й залежить не стільки від ідей, скільки від прихильності мас, їхньої віри в особливі якості вождя, від їхнього преклоніння перед ним… Такому лідерові прощаються провали в політиці, нелегітимні дії. Відповідальність за перші покладається на оточення лідера, другі — сприймаються як щось виправдане обставинами, турботою про благо народ (іноді це приймає форму культу особистості (Сталін,Наполеон).

Типологія (залежно від методів керування):

Відповідно до даного критерію в політології виділяють два стилі:

  • Демократичний політичний лідер ініціює максимальну участь кожного в діяльності групи, не концентрує відповідальність у своїх руках. Так лідери відкриті для критики, доброзичливі до людей, створюють атмосферу співробітництва …
  • Авторитарний політичний лідер — орієнтується на недемократичні, монопольні методи управління. Він не допускає критики, інакомислення, віддає перевагу одноособовому напрямку впливу, заснованому навіть на погрозі застосування сили…

Типологія (залежно від цілей лідерів й їхнього впливу на суспільство)

За цими критеріями мексиканський політолог Р.Такер виділяє три типи політичних лідерів: консерватори, реформатори, революціонери:

  • Консерватори — направляють власну активність і всі свої дії на обґрунтування необхідності збереження суспільства в його сучасному виді
  • Реформатори — прагнуть до радикального перетворення суспільного устрою за допомогою проведення широкомасштабного реформування, насамперед, владних структур.
  • Революціонери — ставлять метою перехід до принципово іншої суспільної системи

Типологія (залежно від іміджу лідера)

Однією з сучасних і найбільш загальнопоширених типологій лідерства є система американського вченого Маргарет Херманн. Вона класифікує лідерів залежно від їхнього іміджу

М. Херманн виділяє чотири збірних образи лідерів:

  • Перший образ (імідж) — лідер-прапороносець: має владний погляд на реальність наявність образу бажаного. Він визначає характер тих процесів, що відбуваються у суспільстві, їх темпи і можливі засоби перетворень.
  • Другий образ — лідер-служитель: досягає визнання завдяки тому, що найточніше виражає інтереси своїх прихильників. На практиці лідери такого типу керуються тим, чого очікують, у що вірять й чого потребують його виборці.
  • Третій образ — лідер-торговець: його риса — здатність привабливо піднести свої ідеї і плани. переконати громадян у їхні перевазі, змусити “купити” ці ідеї, а потім їх здійснювати.
  • Четвертий образ — лідер-пожежний: відрізняться швидкою реакцією на насущні вимоги часу, сформульовані його прихильниками. Здатний ефективно діяти в екстримальних умовах, швидко приймати рішення, адекватно реагувати на ситуацію.

Джерела

layout: post
title: “Додаток 12”
date: 2016-10-27 08:30:02 +0300
categories: kpi_s07_politology
—

Класифікації політичної еліти

Сучасна політична еліта неоднорідна, диференційована й істотно розрізняється залежно від країни й сформованих соціально-політичних умов.

Це спричиняє складність і різноманіття її класифікацій

Політологи виокремлюють основні сучасні класифікації:

  • За рівнем компетенції розрізняють національну, регіональну й місцеву еліти
  • По місцю в системі влади виділяють правлячу, що безпосередньо володіє державною владою, і опозиційну (контреліта)
  • За обсягом владних повноважень еліта ділиться на вищу, середню й адміністративну
  • Вища політична еліта містить у собі провідних політичних керівників, їхнє найближче оточення й тих, хто займає вищі пости в законодавчій, виконавчій і судовій владі (безпосереднє оточення президента, прем’єр-міністр, його заступники й провідні міністри, спікер парламенту, керівники депутатських фракцій) — 100-200 осіб
  • Середня політична еліта формується з великої кількості виборних посадових осіб: парламентаріїв, сенаторів, депутатів, губернаторів, мерів, лідерів різних політичних партій та суспільно-політичних рухів. становить приблизно 5% дорослого населення
  • Адміністративна еліта (бюрократична) — це вищий прошарок державних службовців (чиновництва), які займають високі посади в міністерствах, департаментах й інших органах державного управління. Це відносно автономний прошарок, призначений для виконавської діяльності, однак має великий вплив на політику.

Система відбору в еліту

Перша — Система гільдій (в авторитарних державах: консерватизм)

*Характеристики:* закритість; високі вимоги до претендентів на вищі посади (партійність, освіта, національність, характеристики особи); обмежено коло електорату (люди, що здійснюють відбір), кооптація (призначення зверху. Система без конкуренції.

Друга — Антрепренерська (підприємницька) система відбору

Використовується у демократичних країнах, більш динамічна

*Характеристики:* відкритість; обмежена кількість формальних вимог, широке коло електорату; особисті якості; досягнення певної пропорційності представлення в еліті рухів, партій, осіб.

*Обидві системи мають як позитивні так і негативні сторони*

Джерела

layout: post
title: “Додаток 13”
date: 2016-10-27 08:31:03 +0300
categories: kpi_s07_politology
—

Сучасні теорії еліт

Сучасні теорії еліт різноманітні. Окремі не втратили свою значущість і сьогодні. Найбільш частіше вживаними серед них є:

  • Макіавеллістські теорії елiт (Г. Moски, В. Парето та Р. Міхельс)Характеристики: вважають еліту головною конструктивною силою суспільства, але при цьому перебільшується значення психологічних чинників, антидемократизму; недооцінюється роль і активність мас. Автори приділяють недостатню увагу явищам еволюції суспільства, абсолютизують цинізм у боротьбі за владу…
  • Ціннісні теорії еліт (В.Ропке, Ортегга-і-Гассет та інші)Характеристики: теж вважають еліту головною конструктивною силою суспільства, однак більш лояльні до демократії так мас, пристосовуючи елітарну теорію до реального життя сучасних демократичних держав….
  • Концепції демократичного елітаризму (Р.Даль, С.Ліпсет, Л.Зінгер)Характеристики: розглядають керівний прошарок як групу, що не тільки володіє управлінськими якостями, але й захищає демократичні цінності, здатну стримати часто властивий масам ідеологічний і політичний ірраціоналізм, емоції, радикалізм…
  • Концепції плюралізму еліт (Теорія пануючої еліти) (Р.Мілс)Характеристики: суспільство управляється винятково однією елітою, яка займає ключові позиції в державі (влада, багатсво, популярніть…); між елітою і масами велике розходження, подолання якого практично неможливе…

Формування політичної еліти України

  • 1 етап (1989-1994) – нова еліта поруч зі старою радянською…
  • 2 етап (1994-1999) – стара, нова і кримінальна (гроші, майно)
  • 3 етап (2000-2004) – формуються потужні олігархічні клани;, відбувається зрощення влади власністю; поява нової контреліти…
  • 4 етап (2004-2014) – протистояння регіональних еліт, розкол влади за регіональною ознакою (масштабні конфлікти)
  • 5 етап (з 2014 року) – фінансова політика нового зразка…

Джерела

layout: post
title: “Додаток 14”
date: 2016-11-10 08:31:01 +0200
categories: kpi_s07_politology
—

Типологя політичних партій

Типологія політичних партій може будуватися за різними критеріями:

За організаційною структурою: кадрові і масові

Типові риси кадрової партії

  • Невелика чисельність членів
  • Олігархічний характер партії (тобто в неї входять в основному депутати, міністри, сенатори, керівники різного рангу – люди, що професійно займаються політикою
  • Наявність апарату, що обслуговує вищі керівні органи партії
  • Відсутність сильних організацій на місцях
  • Відсутність механізму офіційного прийому до партії й інституту обов’язкових членських внесків
  • Електоральний характер, тобто партія пожвавлює свою діяльність головним чином під час виборів

До них можна віднести демократів і республіканців США, більшість європейських партій консервативної орієнтації.

Типові риси масової партії

  • Висока чисельність
  • Формалізована партійна структура, побудована на основі виборів знизу доверху
  • Упорядкована діяльність широкої мережі низових організацій
  • Тісний і постійний взаємозв’язок між членами партії
  • Чітка дисципліна, члени партії не тільки платять внески, а й активно беруть участь у справах партії
  • Крім електоральної діяльності, велике значення надається масовій політичній й ідейно-виховній роботі
  • Наголос робиться на рекрутуванні нових членів, організації кампаній у зв’язку з різними політичними подіями, приведенні дискусій з різних теоретичних і практичних проблем.

По методах і способу діяльності: авангардні і парламентські

Партії авангардного типу використовують у своїй діяльності засоби й методи, які перебувають на грані або поза законом. До них відносяться: силовий натиск на органи влади, страйки, пікетування, фізичне насильство і терор

Для партій парламентського типу властиві методи й засоби діяльності в межах правових норм держави. Свої політичні платформи вони виражають через законні органи влади. Зовнішня діяльність таких партій зосереджена насамперед у парламенті й місцевих органах влади Партії парламентського типу природно зацікавлені в збереженні стабільності існуючої політичної системи.

За місцем в системі влади: Правлячі та опозиційні

Правлячі – це партії, що одержали за результатами виборів більшість місць у парламенті й сформували уряд.

Опозиційні – це ті партії, які перебувають в опозиції до уряду. У демократичних державах опозиція представляє один з повноправних політичних інститутів, будучи невід’ємним елементом механізму стримування й противаги у політичній системі. Функції опозиції досить різноманітні. Насамперед, це основний канал вираження соціального невдоволення мас. Критикуючи офіційний курс уряду й беручи участь у законотворчому процесі, опозиційна партія має можливість домагатися принципових поступок з боку влади і коректувати політику. Наявність опозиційних партій обмежує зловживання владою, перешкоджає порушенню громадських і політичних прав і свобод населення. Представляючи альтернативні політичні програми, опозиційні партії дають громадянам зробити власний вибір.

За місцем в політичному спектрі: праві, ліві і центристські

Традиція ділити політичні сили на «праві» й «ліві» бере свій початок із часів французької революції 1789р., коли yа засіданні французького парламенту праворуч від голови розташовувалися консерватори, що виступали за збереження монархії, ліворуч – радикали, які відстоювали ідеї загальної рівності. Помірні займали місця в центрі залу. Після цього правими стали називати послідовників збереження існуючого ладу, а лівими – прихильників радикальних змін. Залежно від конкретної політичної ситуації «ліві» можуть стати «правими», а «праві» – «лівими».

*Важливо. Дана класифікація, як і будь-яка інша далеко не досконала й досить умовна. У науковому середовищі існує ряд критеріїв, у залежності від яких партії підрозділяються на ті або інші типи. Це свідчить про складність і багатогранність даного політичного інституту й дозволяє всебічно характеризувати кожну політичну партію.*

Джерела

layout: post
title: “Додаток 15”
date: 2016-11-10 08:31:02 +0200
categories: kpi_s07_politology
—

Партійні системи. Їх сутність і різновиди

Партійна система – це сукупність всіх політичних партій, що діють у рамках певної політичної системи й відносин між ними.

У політичній літературі виділяють однопартійну, двопартійну і багатопартійну системи.

Однопартійна система. ЇЇ ознаки:

  • Одна легальна партія
  • Зрощування партійного апарата з державним
  • Авторитарний або тоталітарний режим
  • Одна партія формує уряд, приймає політичні рішення для всієї країни тощо.

Ця система може мати тимчасовий успіх, але все-таки вона нестабільна і неефективна. Вона прийнятна як тимчасове явище в конкретних умовах окремих держав. Однопартійна система існувала в 20-40х рр XX ст в Італії, в 30-40x рр у Німеччині, в 20-80х рр – у Радянському Союзі й у ряді інших держав. Сьогодні однопартійні системи зберігаються в таких країнах, як Куба, Північна Корея, Лаос, Камерун, Габон й ін.

Двопартійна система. Являє собою систему з 2 сильними політичними партіями, кожна з яких має можливість перемогти на виборах і сформувати свій уряд. Двопартійність сприяє гарному функціонуванню політичної системи. Вона гарантує стабільність уряду, оскільки партія, що перебуває при владі, одержує абсолютну більшість парламентських місць.

Одним із самих істотних недоліків двопартійної системи є змушений обставинами акцент опозиції на критику правлячої партії, а не висуванні своїх конструктивних пропозицій. Ще один недолік у тім, що перестає існувати політичний “центр”. Найбільш яскравим прикладом двопартійної системи існування в США демократичної та республіканської партій. Спроби в цій країні третіх партій перемогти на президентських виборах завжди закінчувалися невдачею.

Багатопартійна система. У даному випадку на політичній арені виступають 3 і більше партій, кожна з яких на виборах збирає значне число голосів. Спектр їх поглядів може простиратися від вкрай лівих до вкрай правих.

Слід зауважити, що багатопартійність – не не тільки суспільне благо і джерело розвитку політичного життя, але й фактор жорстокості політичних вдач, серйозне випробування для суспільної моралі взагалі. При ній часто формуються блоки.

Джерела

layout: post
title: “Додаток 16”
date: 2016-11-10 08:31:03 +0200
categories: kpi_s07_politology
—

Громадські об’єднання і рухи

Громадські об’єднання і рухи відіграють помітну роль в діяльності будь-якої політичної системи. На відміну від політичних партій, вони не ставлять перед собою задачу оволодіння владою, але тим не менше чинять на неї значний вплив.

Громадські об’єднання – добровільні формування, які виникають в результаті вільного волевиявлення громадян, об’єднаних на основі спільності інтересів.

В структурі громадських об’єднань виділяють:

  • громадські організації
  • громадські рухи

Громадські організації – це масові об’єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей.

До громадських організацій відносять:

  • Партії
  • Масові громадські організаціїПрофспілки, організації інвалідів, релігійні, вегетаріанські, жіночі, молодіжні, дитячі, наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки, різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства, тощо
  • Громадські органи Створюються найчастіше при державних органах: комітет захисту миру, комітет ветеранів війни, комітет солдатських матерів та ін. Багато з них не мають фіксованого членства, статуту…

Громадські рухи теж мають масовий характер і створюються з певною метою. Однак на відміну від громадських організацій, це структурно не оформлені масові об’єднання громадян і організацій різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність котрих, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи масові громадські організації.

Основними різновидами політичних рухів є:

  • Політичні рухи (активна націлена політична діяльність)
  • Соціальні рухи (діяльність щодо реалізації соціальних проблем)

До них відносять: антивоєнні, молодіжні, жіночі, феміністичні, екологічні, спортивних фанатів, епатажні, хіпі, рокери тощо.

Громадські об’єднання борються з корупцією, бюрократизмом, здійснюють громадський контроль, впливають на розвиток суспільства.

Джерела

layout: post
title: “Додаток 17”
date: 2016-11-24 08:31:01 +0200
categories: kpi_s07_politology
—

Основні принципи виборчого права

Принципи виборчого права визначають статус, положення кожного громадянина на виборах.

До основних демократичних принципів виборчого права відносят

Загальність – всі громадяни, незалежно від статі, расової, національної, класової або професійної приналежності, освіти, мови, рівня доходу, багатства, конфесії або політичних переконань мають активне (як виборець) і пасивне (як кандидат) право на учать у виборах.

Загальність обмежується певним набором цензів, які певним чином характеризують демократичність виборчого права:

  • Віковий: президент не молодше 35 років, депутат Верховної Ради не молодше 21 року
  • Громадянство: голосують лише громадяни
  • Недієздатність: психічні хвороби підтверджені судом
  • Моральність: позбавлення виборчого права судом у місцях позбавлення волі
  • Ценз осілості: термін постійного проживання у країні, наприклад, для парламентських виборів потрібне проживання у відповідному виборчому окрузі: у у США - 1 міс., у ФРН – 3 міс., у Канаді – 12 міс., в Ірландії – мати «місце для сну», у Норвегії – проживати у країні не менше 5 років

Довгий час у багатьох країнах виборче право було привілеєм чоловічої статі й зовсім не поширювалося на жінок, тобто існував ценз статі. Уперше ценз статі був відмінений у Новій Зеландії в 1893р., в 1920р. ценз статі скасували в США, в 1928р. – в Англії, Франції (1944р.), Швейцарії (1971р.), Саудівській Аравії (2011р.)

Рівність – кожен виборець має тільки один голос, що оцінюється незалежно від його приналежності тій чи іншій людині. При цьому ні майнове положення, ні посада, ні які-небудь інші статусні якості не повинні впливати на положення громадянина як виборця.

Таємниця виборів – рішення конкретного виборця не повинне бути кому-небудь відомо (захист від можливого переслідування)

Пряме (безпосереднє) голосування – виборець приймає рішення безпосередньо про конкретного кандидата на виборну посаду. Між виборцями й кандидатами немає ніяких інстанцій

До основних принципів організації виборів відносять

  • Свободу вибору
  • Наявність вибору (альтернативність)
  • Загальність, конкурентоздатність
  • Періодичність і регулярність виборів
  • Рівність можливостей політичних партій і кандидатів

Джерела

layout: post
title: “Додаток 18”
date: 2016-11-24 08:31:02 +0200
categories: kpi_s07_politology
—

Типи виборчих систем

Виборча система – це сукупність правил, прийомів, процесів, що забезпечують і регулюють легітимне формування органів політичної влади.

Основне її призначення – забезпечити представництво волі народу.

Представницька демократія з часом сформувала дві основні виборчі системи: мажоритарну та пропорційну.

Мажоритарна виборча система

Мажоритарна виборча система характеризується тим, що обраним у той або інший виборний орган вважається кандидат (або список кандидатів), що набрав передбачену законом більшість голосів.

Розрізняють систему відносної і абсолютної більшості

  • Мажоритарна система відносної більшості – це система, при якій обраним вважається кандидат, який одержав найбільшу кількість голосів, тобто більше голосів, чим кожний з його суперників (позитив – відсутність 2 туру; при цій системі, як правило, не встановлюється обов’язковий мінімум участі виборців у голосуванні).
  • Мажоритарна система абсолютної більшості вимагає для обрання абсолютної більшості голосів виборців, тобто більше половини (50% + 1) загального їхнього числа.При цій системі, як правило, встановлюється нижній поріг участі виборців у голосуванні. Якщо він не досягнутий, то вибори вважаються такими, що не відбулися (якщо жоден кандидат не одержав понад половину голосів, проводиться 2 тур, як правило серед двох з найбільшою кількістю голосів по системі відносної більшості).

Пропорційна система

Пропорційна система припускає розподіл мандатів пропорційно голосам, отриманим партіями або блоками.

Існує два види пропорційної системи

  • Голосування за закритими партійними спискамиУ цьому випадку виборець голосує за партійний список у цілому, не міняючи порядку розташування кандидатів)
  • Голосування за відкритими партійними спискамиУ цьому випадку виборець має право голосувати не тільки за партійний список у цілому, але й переставляти кандидатів у списку за своїм вибором.

У ряді країн створюються виборчі системи змішаного типу, у яких тим або іншим способом сполучаються позитивні елементи мажоритарної і пропорційної систем.

Джерела

layout: post
title: “Додаток 19”
date: 2016-12-08 08:31:01 +0200
categories: kpi_s07_politology
—

Політична культура та політична свідомість. Міжнародна політика.

Політична культура віддзеркалює політичну і юридичну компетентність громадян, суспільних і політичних діячів і їхню політичну поведінку. Це насамперед політичний досвід людства отриманий у ході історичного процесу.

До основних структурних елементів політичної культури відносять:

  • Політичний досвід
  • Політична свідомість
  • Політична поведінка

Політичний історичний досвід людства є основою розвитку політичної культури. Він фіксує історію політичних відносин у різних формах:

  • Історичних
  • Літературних
  • Традиціях
  • Звичаях
  • Політичній ідеології
  • У формі функціонуючої політичної системи з її інститутами, нормами, принципами тощо.

Політична свідомість (формується на основі політичного досвіду багатьох поколінь) – це система політичних знань, цінностей і ідейно-політичних переконань людей, на основі яких виробляються найбільш стійкі політичні орієнтації й установки людей відносно політичної системи і їхнього місця у даній системі.

Характеристики структурних елементів політичної свідомості:

  • Політичні знання – це зання людей про політику, про різні політичні ідеології, про процедури, за допомогою яких забезпечується участь громадян у політичному процесі й т.п.
  • Політичні цінності – це етичні й нормативні судження про політичне життя, про політичні цілі, на реалізацію яких спрямована політична діяльність.Політичними цінностями є законність, порядок, стабільність системи, соціальна справедливість тощо.
  • Політичні переконання формуються на основі знань і цінностей і виражаються в уявленнях людей про те, якою повинна бути політична система (демократія або авторитаризм тощо)

Співвідношення політичної і правової свідомості.

Інформаційні війни

Джерела

layout: post
title: “Додаток 20”
date: 2016-12-08 08:31:02 +0200
categories: kpi_s07_politology
—

Основні функції політичної культури

  • Пізнавальна – формування в громадян необхідних суспільно-політичних знань, поглядів, переконань і політичної компетентності
  • Нормативно-ціннісна – формування й закріплення в суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів і норм поводження
  • Інтегративна – досягнення на базі загальноприйнятих політико-культурних цінностей згоди в рамках існуючої політичної системи й обраного суспільством політичного ладу. Політична культура в такий спосіб формує стабілізуючу основу політичного життя й сприяє підвищенню ефективності керування
  • Комунікативна – дозволяє встановити зв’язок між учасниками політичного процесу, а також передавати елементи політичної культури від покоління до покоління й накопичувати політичний досвід
  • Виховна – формує в громадян політичну свідомість і навички політичної діяльності, адекватні даній політичній системі

Основні шляхи формування політичної культури

  • Діяльність держави.Діяльність держави по визначенню моделей політичної поведінки, формуванню й закріпленню національних політичних символів за допомогою прийняття законодавчих актів визначає відповідно й головні параметри політичної культури
  • Діяльність політичних партій.Формує у громадян відношення до партійних систем, можливість захисту громадян партіями тощо.
  • Вплив церкви на політичне життя.У деяких державах вона бере активну участь у політичному житті, впливає на мислення і політичну поведінку громадян.
  • Інформаційно-комунікативна діяльність засобів масової інформації.Масовий вплив на політичну культуру громадян
  • Діяльність суспільно-політичних організацій і рухів.Політична соціалізація громадян, їх політична активність.
  • Вплив родини, кола друзів, трудового колективу й т.д.

Джерела

layout: post
title: “Додаток 21”
date: 2016-12-08 08:31:03 +0200
categories: kpi_s07_politology
—

Міжнародна політика та проблеми міжнародної безпеки

Зовнішня політика – це діяльність держави й інших політичних інститутів суспільства по здійсненню своїх інтересів і потреб на міжнародній арені.

На формування й реалізацію зовнішньої політики держави впливають як об’єктивні, так і суб’єктивні фактори.

Численні об’єктиві фактори, що мають вплив на зовнішню політику, можна звести в три групи.

Перша група: фактори внутрішнього соціального середовища:

  • Політична структура суспільства
  • Структура державного апарату
  • Економічний потенціал суспільства
  • Демографічна структура суспільства й ін.

Друга група – фактори зовнішнього соціального середовища:

  • Характер і стан суміжного оточення (суспільно-політична ситуація в сусідніх державах)
  • Блокова приналежність
  • Ступінь інтегрованості в систему міжнародних відносин
  • Загальний стан і тенденції розвитку системи міжнародних відносин

Третя група – геополітичні фактори:

  • Географічне положення країни
  • Особливості території
  • Природні ресурси

До суб’єктивних факторів відносять:

  • Особисті здатності політичних лідерів
  • Якість підготовлених і підписаних зовнішньополітичних документів
  • Суспільна думка і настрої в суспільстві з приводу основних проблем зовнішньої політики

Джерела

layout: post
title: “Додаток 22”
date: 2016-12-08 08:31:04 +0200
categories: kpi_s07_politology
—

Поняття суб’єктів, форм і принципів міжнародних відносин

Міжнародні відносини – це сукупність політичних, економічних, ідеологічних, правових, військових, культурних та інших зв’язків і взаємин між державами й системами держав, між головними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями й громадськими рухами, які діють на світовій арені.

Суб’єкти міжнародних політичних відносин:

  • Національні держави
  • Організації міжрегіонального, міждержавного характеру (наприклад, ЄС)
  • Міжнародні організації і їх органи (наприклад, ООН)
  • Недержавні суспільно-політичні, громадські організації і рухи

Глобальні проблеми сучасності

Соціально-економічні:

  • Відвернення ядерної війни
  • Нормальне функціонування світового господарства
  • Подолання відсталості слаборозвинених країн
  • Міжнародний тероризм
  • Регіональні військові конфлікти
  • Припинення гонки озброєння

Природно-економічні:

  • Екологічна
  • Енергетична
  • Продовольча
  • Сировинна
  • Світовий океан
  • Раціональне освоєння космосу

Соціальні і політичні:

  • Демографічна
  • Міжнародних відносин
  • Криза культури і моралі
  • Урбанізація
  • Охорона здоров’я
  • Ліквідація голоду, епідемій

ООН

Структура Організації Об’єднаних Націй складається із Секретаріату на чолі з Генеральним секретарем, якого обирають кожні 5 років, Ради Безпеки, що нараховує 15 країн, і Генеральної Асамблеї, до складу якої входять всі країни-члени організації.

У рамках ООН створено цілий ряд організацій, які органічно ввійшли в систему міжнародних відносин й як структури ООН, і як самостійні організації. До них відносяться:

  • ВООЗ. Всесвітня Організація Охорони Здоров’я
  • МОП. Міжнародна Організація Праці
  • МВФ. Міжнародний Валютний Фонд
  • ЮНЕСКО. Організація з питань культури і науки
  • МАГАТЕ. Міжнародна Організація по Атомній Енергії
  • ЮНКТАД. Конфедерація ООН по торгівлі й розвитку
  • МІЖНАРОДНИЙ СУД. Гаага

Джерела

layout: post
title: “Додаток 23”
date: 2016-12-08 08:31:05 +0200
categories: kpi_s07_politology
—

Зовнішня політика України. Забезпечення національної безпеки України

Концептуальні засади зовнішньої політики, закладені в «Декларації про державний суверенітет», «Основних напрямках зовнішньої політики України», «Концепції національної безпеки України» та інших важливих документах, знайшли узагальнене відображення в Конституції України.

Зовнішня політика України носить відкритий характер. Її головні завдання:

  • Діяльність по затвердженню і розвитку незалежної демократичної держави
  • Забезпечення стабільності міжнародного становища України
  • Збереження територіальної цілісності й непорушності кордонів
  • Установлення взаємовигідного співробітництва з усіма зацікавленими сторонами
  • Захист прав і інтересів громадян і юридичних осіб за кордоном
  • Налагодження нормальних добросусідських відносин із країнами ближнього й далекого зарубіжжя
  • Підтримка правил міжнародного співіснування
  • Проведення політики миру і співробітництва
  • Активна участь у реалізації загальнолюдських інтересів

Україна як суб’єкт міжнародного права:

  • Підтримує безпосередні відносини з іншими державами
  • Підписує з ними договори
  • Обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представниками
  • Бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, що необхідний для ефективного забезпечення свої національних інтересів

Україна активно співпрацює з:

  • ООН
  • ЮНЕСКО
  • МВФ
  • МБРР (міжнародний банк реконструкції та розвитку)
  • ЄС тощо

Важливе місце в зовнішній політиці України займає співробітництво з НАТО.

Реалізуються цілеспрямовані кроки по розширенню, поглибленню, оптимізації цього співробітництва.

Україна бере участь у програмі НАТО «Партнерство заради миру», співпрацює з Альянсом у сфері екології, перекваліфікації військовослужбовців, у подоланні наслідків надзвичайних ситуацій тощо.